Зоя живе далеко від зони бойових дій, але в її місто періодично долітають рашистські ракети і уносять життя мирних людей

Донька о п’ятій ранку подзвонила з Харкова і сказала, що їх бомблять. Я перебуваю в Одесі, у нас не так страшно було. Зранку з Харкова подзвонили всі рідні: сестра, донька, мати – і сказали, що їх бомблять.

Доньці 17 років. Вона була далеко, і я не могла нічим допомогти. Вони з ріднею постійно сиділи в підвалах. Я думала, як її звідти витягнути, зідзвонювалася з перевізниками. Усе це було психологічно важко. Вони змогли добратися до Салтівки, до залізничного вокзалу, і звідти через добу виїхали сюди. 

Мама дуже погано ходить, і було важко її сюди вивезти. Бо їхати в потязі, де всі ледь не на головах одне в одного – це дуже складно.

Маму посадили в поїзд, і ми її тут зустріли. А донька виїхала разом із хлопчиком, який живе в Одесі. 

Поряд із нами міст, під ним – порт. Вчора їхав потяг по мосту, і в нього влучило -  люди загинули і під мостом, і на мосту. 

Більшість моєї рідні проживає в Харківській області. Мама пожила в мене рік і більше не захотіла, повернулася в рідні стіни. Хай і страшно, але вона вдома почувається краще. Але над ними все літає. І невідомо, сьогодні чи завтра вдарить. Вони просто живуть із цим, оберігають себе як можуть.

Донька моя зверталася до психолога, бо вона пережила найстрашніші удари по Харкову, бачила руйнування, гинули діти, які вчилися з нею в інституті. Тепер я нікуди її не відпускаю. 

Я вважаю, що нам назавжди потрібно позбавлятися рашистів - по-іншому ніяк. Потрібно, щоб у нас було своє озброєння, щоб ми ні до кого не зверталися. До того ж, у межах України дуже багато зрадників. Якби їх не було, то війна вже давно завершилася б.

Хочеться жити в такій країні, де ми могли б спокійно щось планувати. Просто жити і радіти. І щоб діти щасливі були. А не думати, як себе вберегти. Зараз ніхто не може своє майбутнє прогнозувати. Воно невідоме. Незрозуміло навіть, куди рухатися. Я не знаю, як передати словами те, що я відчуваю.