Терещина Ангеліна, 11 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти «Ліцей "Перспектива"»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сулим Лілія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це слово, яке завжди звучить гірко. Війна в Україні вже триває майже 1000 днів. Це 1000 днів болю, страху та втрат, але також і днів боротьби, надії та непохитної віри в майбутнє. Для кожного українця цей період став особистою історією, що залишить слід у серці кожного.

На початку агресивного нападу росіян ми навіть гадки не мали, що буде далі. Перші новини, вибухи й тривоги шокували; здавалося, що світ ось-ось зупиниться.

Свої відчуття в перші дні повномасштабного вторгнення я не забуду ніколи. Усе здавалося несправжнім, нагадувало страшний сон; але ні, це була сувора реальність. Того чорно-кривавого ранку змінилося все. Ніхто не знав, чи краще залишитись удома, чи їхати кудись у невідомість. Багато знайомих їхали з міста, багато хто пішов до військкомату, хтось волонтерив. Ми теж збиралися переїхати, але якась сила постійно ставала на заваді. Декілька разів разом із невеликою кількістю речей, документами та котом намагалися це зробити, але так і не змогли. Одного разу, стоячи на залізничному вокзалі, я побачила такий жах: люди, які б мали бути згуртовані та допомагати один одному, просто озвіріли. Усі штовхалися, билися, кричали – усе це викликало такі емоції, що неможливо описати словами. Рівень стресу й страху за життя дітей зашкалював!

Це була наша остання змога виїхати, тому ми залишись у рідному місті, зрозумівши цей знак: нам буде краще тут, удома. І ми почали пристосовуватись до життя в умовах війни.  

Кардинально змінилося життя не тільки моє, а й усієї України. Усі почали допомагати нашим воїнам та людям, які змушені були, аби вижити, їхати з рідних домівок на чужину. На жаль, хтось не зміг вчасно виїхати та залишився в окупації. Жахи, які відкрилися  під час деокупації багатьох міст, не давали спокою та викликали одні сльози. Я не розуміла, як у двадцять першому столітті може таке відбуватися! Убивства людей за те, що вони просто українці, ґвалтування дівчат і жінок, катування людей будь-якого віку – усе це нагадує фільм жахів, театр абсурду. Ці нелюди розстрілювали цілі сім’ї, навіть ті машини, на склі яких був напис «Діти». Якщо хтось таки й виживав, мусив дивитись, як помирають його рідні.

Мені страшно навіть уявити, що відчували всі ті люди в той момент! Коли думаю про це, душа волає від болю й безсилля.

А ще душа болить, коли дивлюся, як російські ракети летять на будинки, де мирно сплять чи займаються буденними справами люди, чи на дитячу лікарню, чи в навчальний заклад. Ну як можна до цього додуматись? Це ж, напевно, «найбільші стратегічно важливі об'єкти», на їхню думку.

Спокою не дають місця поховання наших воїнів. Дивитись, як за ними побиваються рідні, просто нестерпно.

Усвідомлення того, що вони ніколи не зможуть побачитись та обійнятись, вибиває ґрунт із-під ніг. Ми не маємо уявлення  про  кількість загиблих воїнів, але дивлячись на синьо-жовті алеї в усіх куточках нашої країни, розуміємо, що цих чоловіків та жінок у рази більше, ніж ми думаємо. Я часто замислююсь: а якщо б вони не поклали свої життя за нас, то що було б із нами? Особисто зі мною, з моєю мамою? Напевно, ми ніколи цього не дізнаємось, тому що наші незламні захисники докладають неймовірних зусиль, щоб звільнити нашу неньку Україну від рук загарбника.  

Ця війна змінила все наше суспільство. Ми не знаємо, коли буде кінець цього пекла на українській землі.

Але точно знаємо інше: українці – народ, якого не здолає жоден ворог, адже ми здатні пройти крізь усі труднощі заради своєї свободи й майбутнього. І навіть якщо цей шлях буде довгим і болісним, ми пройдемо його до кінця. 1000 днів – це частина нашого життя, що назавжди залишить у наших душах неабиякий слід. Але ми живемо, докладаємо багато зусиль, щоб якнайшвидше зупинити цю війну. Живемо всупереч і заради.