Під час збройного конфлікту Ірина вішала на вікно роздрукований текст молитви. І осколки снарядів оминули її будинок. Але жити поруч із війною виявилося важко. Ірина давно виїхала з Донецька, але досі часто плаче, згадуючи пережите.

Війна на Донбасі почалася для мене зі звуку снаряда, що летить. Це був травень 2014 року, я тоді вивішувала білизну на вулиці й почула цей звук.

Самі військові дії я не бачила, але бачила наслідки цих дій. Коли ти їдеш на роботу, бачиш усе ціле, а приїжджаєш – уже щось не так.

Мені врізалося в пам’ять тільки те, як люди реагували на те, що відбувається. Тоді, під час бойових дій, закривалися організації, підприємства, зокрема і те, на якому працювала я. А через деякий час ми з колегами зустрічалися, ділилися пережитим, хто що бачив. Переважно люди плакали, ділилися своїми переживаннями та страхами. Виходить, у них порушена психіка? Я ж теж часто плачу.

І згадую, як роздруковувала молитви, щоб кожен повісив собі на вікно, щоб не прилетів снаряд. І це мало певний позитивний ефект. Люди переставали сваритися один з одним, ставали більш згуртованими, переживали один за одного.

Ще одним «плюсом» ситуації можна назвати те, що я навчилася діяти в непередбачених обставинах і ситуаціях з метою збереження життя.

Ми виїхали з Донецька.

Звичайно, було важко жити в іншій родині, бути тягарем для людей, нехай навіть це родичі. Із цим я зіткнулася як в Україні, так і в Росії. Усі спочатку хочуть допомогти, але потім виникають побутові й фінансові труднощі.

Напевно, все-таки кожна сім’я повинна жити окремо. Але як би там не було, у нас вже так змінилося життя, що, швидше за все, ми в Донецьк не повернемося.

Зараз я відчуваю себе в безпеці, мирне життя сприяє цьому. Мрію, щоб ніде не було війни! Щоб у всіх було щастя – коли всі вдома, коли відчуваєш себе захищеним, переживаєш разом усі свята та втрати.

Війна змінила наше ставлення до життя.

Тепер ми менше думаємо про матеріальне, більше духовного з’являється. Принаймні у мене. Те, що раніше здавалося для мене важливим, уже не таке.