Я живу з 88-річною бабусею та своїм сином. Бабуся не ходить шостий рік і не бачить, я її доглядаю. Мама померла, коли я переходила в 10 клас. Тато окремо живе, із [своєї] сім'єю. Приходить, допомагає. Наші сім'ї дружать.

Ми вдома перебували, коли вперше обстріл був. О 12 годині ночі до нас влучив снаряд. Ми всі спали, і бабуся, і я. Прокинулася від тріску шибок. Але я побоялася встати. Бабуся кричить: «Юлю, не вставай, вранці подивишся!». Я як вийшла вранці – жах, жодного вікна не було. А коли впало [снаряд] в город, то осколки полетіли не до нас, а в інший бік. Кудись полетіли, нікому шкоди не було. Слава Богу, що нікому більше не влучило.

Наступного дня в город впало [снаряди] двічі.

Страшно. Дитина боїться. Коли летить, чути свист – і ми ховаємося в хаті. Дитина боїться, під ковдру залазить. Нам нікуди ховатися, у нас підвал слабенький. Якщо накриє, ми там і залишимося.

На одну пенсію бабусину живемо. Я в училищі працювала, а зараз там штаб. Так що я безробітна через війну… Бабусі дають гуманітарку, продуктовий набір: борошно, цукор, масло. Паштет дуже любимо.

Мрію, щоб війна припинилася, щоб робота в мене знову була. Головне, щоб мир був, щоб перестали воювати. Якби мені хтось сказав, я б ніколи не повірила, що в нас у селі війна буде.