Ми жили в Широкиному. Була нормальна сім'я. Небагато жили, але все, що потрібно, було, від голки і до лопати. І холодильник, і телевізор, і все на світі було. Діти до школи ходили. Наша вулиця називалася Миру, була дружна. Завжди на свята сусіди виходили, столи виносили.

Я працювала останнім часом у рибцеху. І дочка Лариса там працювала, і сусідка моя. А потім я пішла на пенсію і вісім років працювала охоронцем у колгоспі.

Хіба ми думали, що наша старість така буде? Що ми так будемо доживати, поневірятися? Цей будинок у Маріуполі орендуємо за дві з половиною тисячі. Він старий, сиплеться. Коли дощ, усе тече, особливо спальня. Живемо з донькою Ларисою, її співмешканцем, з онуком і моєю сестрою Анею. А онучечка Катя в Харкові вчиться. 

«Не ходіть, будуть стріляти!»

Четвертого серпня перші постріли були. Я йшла на город, а сусідка моя Олександра каже: «Бабусю Раю, куди ви? Повний Новоазовськ техніки військової». Я кажу: «Шуро, це ж не в нас, це в Новоазовську». І йду собі на город. А вона: «Я благаю вас донечкою своєю, Настусею, не ходіть, стрілятимуть!». Я кажу: «Так, Шурко, що ти такі верзеш нісенітниці? Хто в нас буде стріляти?»

Пішла я, просапала, сіла на лавочку. Сусід, дивлюся, теж на городі. Раптом чую: щось як зашуміло, свистить… Я підняла голову – летить щось. Дивлюся: сусід побіг у двір, а я сиджу й спостерігаю, буде ще летіти чи ні… Ех, воно як дало! Тут слідом друге! Я кинула сапку на городі й більше не ходила туди. Друге вдарило – садок розбило, магазин, там вікна вилетіли. Загалом, почалося.

Після того удару було затишшя. А почалося знову після 12 лютого. Почався взагалі страх. Людей багатьох вивезли, а ми сиділи, навіть не знали, кого там вивозили… Приїжджають ОБСЄ, кажуть: «А що ви тут робите?». Я кажу: «А що? Ми живемо». «Чому ви не поїхали?». «А куди ми поїдемо?» – кажу. 

«Нікуди я не поїду. Я буду тут вмирати»

Дочка Лариса приїхала машиною забрати нас. А сестра моя Аня ні в яку: «Нікуди я не поїду. Я буду тут вмирати». Дочка на колінах просила: як же залишати? Аня ні в яку! Лариса поїхала, сусідка поїхала, забрала свою маму, а ми залишилися. У селі нас залишилося 19 людей.

І ця катавасія почалася, страх Господній! Дахи піднімаються, цвяхи шиферні, як грибочки стоять. Шифер ляже, а вони стоять. Світло в лютому відключили, газ відключили, воду відключили, все.  Їсти варила на вулиці. Поставили дві бетонні плити і на решітці з холодильника варила їжу. 

У нас солдати, не знаю, які, «ДНР» або українські, або чиї, через город ходили до школи. Там у них чи то пункт був, чи то їхній пропуск… Завжди заходили, запитували: «Бабусю, вам щось потрібно?» Я кажу: «Нам воду».

«Краще б ви вже сюди повзли обоє»

У травні, на Трійцю, у поминальну суботу сусід Ваня привіз води й поїхав. Коли чую: щось торохтить, стогне щось, стукає. Я виходжу, а це Ваня повернувся. У нього кросівок у крові. Я кажу: «Боже, що сталося? Ти впав або що?». «Ні, – каже, – снайпер у ногу вдарив, палець відбив». На правій нозі йому палець відбив! Зеленка, йод, марля, бинти в нас були. Я узялася йому обробляти рану – полила йодом, зав'язала. Кросівки та шкарпетки в нас знайшла, спорядила його. Пішов він.

Він блідий. Я узялася й цього обробляти. Кажу: «А де Валентина?». Це його жінка. Каже: «Вона поповзла додому. Їй у ногу снайпер влучив. Кістку зачепив». Я кажу: «Краще б ви вже сюди повзли обоє, тепер переживати». Поклала, дала йому знеболювальне. 

Уранці він говорить: «Тьотю Раю, я піду додому, дізнаюся, як там Валентина». Я кажу: «Ти хоч можеш іти? Нехай я краще сама». «Ні, я вас саму не відпущу, підемо вдвох». Пішли ми. Я дивлюся в провулок, думаю, що там таке лежить у сусіда… Мішок якийсь собаки притягли, чи що? А собак було безліч! Це жах.

Колю відвела. Виявилося, що дружина себе перев'язала, усе обробила. Іду назад. Вдивляюся, що це світле лежить. Прийшла додому і знову думаю: що ж там таке було? Пішла до сусідок.  Кажу: «Дівчатка, Ваньці вчора в ногу вдарило. Колька поранений, Валька поранена. Що робити? У Ваньки сильно нога пошкоджена». А вони відповідають: «Ваньку вночі солдати вже відправили до Новоазовська. А цих заберуть». І тут вони мені кажуть: «Гришу вбило. Він ішов Ваню зустрічати. Відійшов 100 метрів від будинку, і йому в спину два постріли. Гриша лежить, і не можна до нього підійти – снайпер не дає». Він пролежав там цілий тиждень… 

«Ой, Ганнусю, наш будинок горить!»

Я встаю рано завжди. Хіба поспиш? Не спиш, звичайно, лежиш. Пішла розігріла сніданок. Ваня ще до поранення знайшов десь мангал, приніс. Уже мені було легше, я вже не нахилялася до цеглин, а на мангалі готувала. Сидимо із сестрою снідаємо. Був початок восьмої. Я кажу: «Ганно, горілим щось пахне». Дивлюся, з горища нашого валить дим: «Ой, Ганнусю, наш будинок горить!» 

Потім думаю, що ж це я сестру кинула! Вона ходила з паличкою. Думаю, раптом вона не виповзе на вулицю, а будинок буде горіти сильніше. Я через городи побігла. Впала. Зачепилася за траву, капці кинула. Поповзом поповзла. Там була загороджена спинкою ліжка грядка, я по ній піднялася. Приходжу, а сестра, бідна, лежить. У дворі був стіл, де я готувала. Голову туди заховала, тулуб зовні. Осколочки летять, шифер стріляє. Коліна стерла, руки стерла. 

У нас комірчина була, я туди її затягла. Розповідаю, що немає ніде нікого. Ми вискочили, я в халатику, капці загубила, ще хустка на мені. І все. Наступного дня приїхали Гришу забирати. Голова побачив, що в нас будинок згорів. Він думав, що нас тут уже немає. Виходить, плаче: «Ой, тітко Раю, як же ви? Як ви вибралися?»

Нам знову кажуть, що треба їхати. Сестра знову ні в яку: «Не поїду, і все». А медсестра, така невелика дівчинка, років 22, говорить на неї матом: «Я сказала, зараз прийдуть чотири солдати, на носилки вас і в машину».  Приходять солдати, з ліжка беруть з ковдрою, з простирадлом, на носилки й у машину.

Так нас забрали, привезли в Новоазовськ. Там ми побули добу в лікарні й нас перевезли до невістки. Жили в невістки Олі чотири роки. Це дружина мого сина. А минулого року Лариса орендувала будинок у Маріуполі, зібрала нас разом.

Я ходила на милицях, а сестра ходила з паличкою. Туалет у будинку не працював, не було води. Ходили на вулицю в туалет, там у нас ще душ і сарайчик, де я готувала. Сестра йшла в туалет, а я сиділа на лавочці біля будинку, дивилася, щоб вона не впала. І тут ззаду кухні як бахнув снаряд! Розірвався! Усе розбило: сарайчик, де я була, туалет, душ, кота вбило. Сестру відкинуло хвилею, вона вдарилася головою, ногами, злякалася дуже. У неї такий переляк, що вона більше не піднялася. Не стала ні на ходунки, ні на милиці, ні на палички. Важка, тягаємо її.

«Медицина так пішла вся вперед, що за цінами не встигаєш»

Спочатку страх був, а потім уже ми звикли. На Бога надіялися, молилися. Що Бог дасть, те і буде.  Сюди приїхали – жити дуже важко.

Ліки дуже дорогі. Медицина так пішла вся вперед, що за цінами не встигаєш, усе дорого. У нас усе згоріло в одну мить. За три години нічого не залишилося. А зараз що? Дають нам 1000 гривень на оплату будинку. І в мене 2100, а в сестри 2200 пенсія. Що отримуємо – майже все віддаємо за квартиру. Дві з половиною тисячі плюс комуналка. І дві тисячі або більше за газ. А газкотел старий, ще до революції зроблений, напевно. Гуде, газ іде, а в будинку холодно.

Розмовляєш із жителями Маріуполя. Вони думають, що ми забезпечені тут, у золоті ходимо.  Кажуть: «Вам же платять». А що нам платять? Що нам та тисяча? А деякі люди навіть пенсію не отримували по п'ять, по сім місяців. А потім дадуть за місяць, а за минулі місяці – ні. Ну хіба це справедливо? А люди думають, що нам тут дають золото. 

Хочу додому, щоб померти на своїй землі, щоб удома поховали. Лежиш і згадуєш. За ніч перебереш усіх, хто де жив, хто помер, хто одружився, хто куди подівся. Думки всі: додому, додому, додому. У Широкине.