Шимко Ярослава, 10 ФМ клас, Сумський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 10

Вчитель, що надихнув на написання — Войтенко Ганна Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна застала мене зненацька. Коли я прокинулася, я зрозуміла, що щось не так. Я почула, що мати ходить туди-сюди й працює телевізор, хоча ми його зранку ніколи не вмикаємо. Потім вона зайшла до мене в кімнату і сказала, що почалася війна, і до школи ми не йдемо. Спочатку я нічого не зрозуміла. Насправді й зараз я не можу в це повірити.

Перші пару тижнів ми буквально жили в коридорі, дотримуючись правила двох стін. У періоди спокою я робила алмазну мозаїку.

Ми їли млинці, омлет та яєчню, оскільки нам передали багато яєць та молока.

Через деякий час мати зрозуміла, що це надовго, і вирішила, що безпечніше буде поїхати з України. 

Оскільки в Ірландії в нас є родичі, ми вирішили поїхати саме туди.

Спочатку поїхали на Закарпаття, потім в Угорщину, а вже звідти літаком в Ірландію. Нас там зустріли та поселили в готель, де ми жили декілька місяців. Там непогано годували, особливо мені запам'ятався їхній омлет та крем-супи, на відміну від мами, мені вони сподобалися. Там я разом з братом пішла в ірландську школу. Мені було важко, адже нічого не розуміла. Але там зустріла свою подругу Лексі, яка трішки розмовляла російською.

Мій брат знайшов багато друзів, навідміну від мене.

Потім через деякий ми переїхали в орендовану квартиру. Мій брат пішов до школи, а я залишилася в українській, вчитися онлайн. Було не дуже зручно, оскільки в Ірландії інший часовий пояс, і різниця в часі — дві години.

За пів року ми повернулися додому. Я дуже скучила за батьком та своїми домашніми улюбленцями.

Ми переїхали в будинок, який дуже довго будували. У мене з'явилася власна кімната та простір.

Через те, що деякий час навчалася в Ірландії, мені було трішки важко вчитися, та наздоганяти все те, що я пропустила.

Коли ми почали ходити очно, для мене це було незвично. Я дуже відвикла від цього. Але згодом все стало нормально. Потім випускний з дев’ятого класу, десятий клас, а зараз вже одинадцятий. Як швидко плине час… І ось ми знову на дистанційному навчанні. Насправді мені так навіть більше подобається. Не треба вставати рано-вранці, щоб поїхати до школи. Я так звикла до війни, що мене навіть не лякають вибухи, а до повітряних тривог я вже так звикла, що навіть не звертаю на них увагу.

Ось якось так пройшли мої 1000+ днів війни. Не скажу, що це було легко, але згодом до всього звикаєш. Але все-таки я вірю в перемогу і сподіваюся, що я буду ходити до університету в очному форматі.