Гайдук Уляна, 10-а клас, Кременчуцький ліцей № 5 імені Т. Г. Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання — Заплішко Ольга Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

За день до вторгнення я займалась повсякденними справами та навіть не могла уявити, що трапиться наступного дня.

Двадцять четвертого лютого ми прокидаємося через виття сирени, але тоді я ще не розуміла, що сталось. Почалася війна… Ми швидко зібрали тривожну валізу та всі необхідні речі на перший час. Спочатку матуся хотіла поїхати в село, так як там було б безпечніше та спокійніше. Але всією родиною прийняли рішення залишатися в місті. Пішли відразу до магазину та придбали все необхідне: зробили запаси їжі та води, яких мало вистачити на декілька днів. І так день за днем жили в страху та під виття сирени. Через декілька днів по нашому місту почали завдавати ворожих ударів.

Ми сиділи в укритті разом із нашим домашнім улюбленцем, вона є наймолодшим членом нашої родини, бо не могли залишити її одну, адже сильно її любимо.

Так минали наші дні, ми продовжували навчання онлайн, після чого почалися канікули. На канікулах я поїхала в село. Одного разу мені

зателефонувала мама і тремтячим голосом розповіла про ворожий удар по нашому місту, а саме в торгівельний центр «Амстор»… Мені стало дуже страшно за свою родину.

І так минули мої канікули, не було й дня, щоб я не хвилювалася за батьків. Хоч і була в більш безпечному місці, та все ж таки сильно хотілося повернутися додому. Повернувшись, ми продовжили навчання онлайн, і тоді зрозуміла, що сидіти весь час вдома неможливо. Тому я записалася на деякі гуртки, щоб відволіктися від усього. На той момент у мене з’явилося багато хобі, займаючись якими мені ставало набагато краще та легше.

Та ми всією сім’єю займалися допомогою для наших захисників,

а саме: пекли пиріжки на передову для воїнів, я робила патріотичні обереги для військових, брала участь у шкільних благодійних ярмарках, продавала пиріжки, які приготувала моя матуся, та свої вироби з бісеру. А також мене нагородили грамотою за мої вироби з бісеру, бо я посіла перше місце в міському конкурсі! І зараз ми також продовжуємо підтримувати наших воїнів. Проте мої хобі допомагали лише на короткий період часу, адже всі постійно жили в страху, бо розуміли, що будь-якої миті обстріли можуть дістатися й нас. Але я намагалася концентруватися на інших речах. На початку війни мій стан був пригніченим…

Але потрібно жити далі, намагатися займатися улюбленими справами та не втрачати віру в наші Збройні Сили, тому що Україна обов’язково переможе!