Прокинулися ми десь о п’ятій ранку через те, що летіли вертольоти і був великий шум. Зараз згадую – і знову мурашки по тілу. Це було дуже страшне дійство. Не хотілося вірити. Ми знали про війну тільки з книжок, а тут – насправді… Було дуже страшно, ми не розуміли, що робити і як себе поводити далі.

Ми залишалися ще десь місяць у Миколаєві, а потім життя стало зовсім нестерпне. Не хотілося, щоб син за все переживав. Ми прийняли рішення поїхати з міста. Я і чоловік звільнились з роботи, дитину відірвати від звичного образу життя і перевезти в зовсім інше, невідоме для нас місто. 

Думали, як нам починати жити, куди малого влаштувати, як йому пояснити, чому ми поїхали з міста. Тяжко навіть згадувати. І все одно ми їхали з міста з думкою, що десь місяць - і ми повернемося назад. 

Але пройшло два роки, і ми ще до сих пір туди не повернулися. Раз по раз біля нашого будинку щось прилітає. Можливо, якби були без дитини, ми б повернулися, але дитині зараз чути і бачити війну, я вважаю, не потрібно. 

Родичі нам допомагали, а ще - різні фонди. Міська влада допомагала ВПО розміститися і з деяким харчуванням, з одягом - кому що потрібно. Усі були згуртовані. Зараз кожен якось налагодив своє життя та самостійно щось починає робити, вже без допомоги. 

Війна на нас усіх вплинула. Дуже похитнулось здоров’я рідних, близьких і фінансовий стан. Ми не знали, як далі жити, з чого починати, куди йти на роботу, щоб можна було себе забезпечити. Одне, що допомагало триматися, – це очі дитини, які дивилися на мене з такою надією, що все добре.

Мріємо повернутися до мирного життя, жити в процвітаючій країні і самим процвітати.