Ми самі з Херсонської області. Виїхали через те, що 27-го числа біля нашої хати стояло 200 одиниць техніки, вони нам повибивали вікна, сарай згорів. Ми ще побули місяць. Дуже важко було. З хати вийшов, а вони: «Куди ти йдеш? За чим йдеш?» Ходили по хатах, відбирали в людей машини, в хаті щось шукали. Таке життя було. Ми 16 квітня виїхали в Кропивницький, на даний момент знаходимося тут. 

У нас хотіли машину забрати - сказали, що їм вона підходить. Ми прокинулася о п’ятій ранку, щоб вони нашу машину не взяли, і виїхали. 

Їхало дуже багато машин. Рашисти нас зупиняли часто. То ми одному давали пляшку пива, іншому – сигарети... Отак виїхали. На той час їхало дуже багато людей, дуже багато машин було. Ми в черзі, напевно, п’ятсоті стояли. Аж о 21-й вечора тільки були в Кропивницькому. 

У нас тут нікого немає. Ми сюди приїхали, побули в хостелі два дні. Нам з хостелу жінка допомогла – знайшла двокімнатну квартиру, відвела нас туди. Там треба було платити п’ять тисяч на місяць - і ми залишилися. 

Дізнались, що хату розбило, свекруху поранило. Вона лежала в лікарні в Херсоні, звідти її перевезли у Миколаїв, а звідти перевезли уже сюди. Ми тут не живемо, а виживаємо. 

В усіх все розбите, людям немає де жити, повертатися немає куди. І коштів немає, щоб щось купити. Усі ходимо на роботу, щоб сплатити комуналку, житло, вдягнутися і поїсти. Дякуємо, що дають якусь поміч.

Я хочу, щоб війна закінчилася – це моє одне бажання. Я хочу додому.