Я працював в Енергодарі, а жив за 35 кілометрів звідти, на кордоні Херсонської області та Запорізької. 24 лютого зранку подзвонили мені знайомі і сказали новину. А 25-го в нас уже були росіяни о 13:00. Заїхала колона, 300 одиниць техніки. Ми недалеко від Херсонської області живемо.

У мене троє дітей. Старша донька в Запоріжжі навчалася на медика. Вона тут і була, не виїхала. Середня також у Запоріжжі навчалася в інституті. Але була з нами вдома, бо якраз були в неї канікули. Виїхала вона десь через чотири місяці. Моя жінка вчителька, вона з меншою дитиною виїхала у вересні, а я - вже в кінці жовтня. Ледве вибрався, бо вже не випускали. 

Я в селі жив, то в нас вода була. Ліки волонтери старалися завозити. Були черги великі, і з ліками були проблеми. 

Їжа була в селі: і хліб, і все інше. А з ліками проблеми були. Я не зміг там жити з окупантами. Вражає те, що ти не маєш там жодних прав. Рашисти зупиняють людину, наводять автомат. Бувало, що і в ноги стріляли. Різне бувало. 

Я виїжджав через Василівку і вивозив ще колегу, з якою раніше працював. Я дуже переживав, ховав військовий квиток, бо нам був би кінець. Ми з нею вдвох виїжджали через Василівку. Я 14 разів їздив до Василівки 70 кілометрів, щоб виїхати. Стояв у черзі, місяць вибирався. Приїхав і відразу став на облік у військкоматі, але поки не беруть мене в армію.

Ми хочемо, щоб вона закінчилася якомога скоріше, але буде як буде… Я мрію, щоб діти не бачили цього жаху, цієї війни. Нам-то все одно вже, а от дітям би пожити нормально…