Наталя не хотіла покидати рідне село, де прожила п’ятдесят років. В окупації не виходила з дому, щоб не натрапити на росіян. А коли вони відійшли, то почали нещадно обстрілювати село з іншого берега

Мені 50 років. Ми жителі Херсонської області, але зараз проживаємо в Кривому Розі, тому що ми втікали від цієї клятої війни. Я тільки дитину вивчила, внучок народився – і тут таке страхіття, ракети, обстріли… Не хочу про це згадувати, бо дуже важко. Ми були в окупації майже вісім місяців. А 3 жовтня, коли зайшли наші солдати, ми через дві години виїхали, тому що в мене була на руках моя мама 92-річна. Вона зараз теж із нами проживає в Кривому Розі. 

В окупації було тяжко з медикаментами. Нам привозили, потрошку видавали. Потім мені якось доця пересилала, передавала. Бо в селі нічого не було. Більше двох місяців у нас не було ні продуктів, нічого. Магазин був зовсім порожній, ми не могли нічого купити. А потім уже потрошку почали завозити нам продукти. Ми іноді приїздили в село, хоч і були обстріли, то нам видавали гуманітарну допомогу. І від Фонду Ріната Ахметова нам видавали ящики, як ми були в селі.

Росіяни в окупації нас не чіпали зовсім. Ми з ними не контактували, сиділи вдома. Чоловік мій взагалі не виходив ніколи на вулицю, а я могла збігати тільки в магазин. А вони більше ходили до нас… 

Ми в одній хаті живемо, а ще є друга - у нас там виноградник – там вони лазили по виноградниках. Ми їх боялися. Хай би вони робили там, що хотіли, аби нас не чіпали. 

Ми не бідували, не голодували. У нас своє хазяйство було, городик я садила. Просто було дуже страшно, тому що без кінця були обстріли. І дуже страшно було, як били по селу, коли вони відходили. Це дуже тяжко згадувати.

Ми в селі ділилися одне з одним навіть шматком хліба. В сусідніх селах у людей не було ні магазину, ні хліба, ні солі. Але ж і в нас таке було. Ми виїхали 3 жовтня, а наше село наче розділили на дві половинки. Нашу половину хлопці наші звільнили, а інший бік села не був звільнений. Там були росіяни, і вони ще місяць були на другому боці нашого села. Ось там люди сиділи в підвалах. 

Моя однокласниця мені говорила: «Наташо, нам уже не було що їсти. Ми сиділи в підвалі 22 дні, не вилазили звідти». А в неї чоловік був хворий, і вони через дамбу вибиралися. Росіяни перебили нам дамбу, їхній згорілий танк стояв там. 

Люди лізли через воду, через цей танк, щоб перейти на інший бік. Однокласниця розповідала: «Коли ми переходили, я думала, нас просто розстріляють у спину». 

Ми тут наче бомжуємо. Не можемо добитися, щоб нам платили як ВПО. Я оформлена по догляду за мамою. Чоловік мій працює вчителем. І нам щодо тих документів постійно надзвонюють, що не все гаразд. Ми вже три місяці не отримували допомогу. 

Хочу, щоб закінчилася ця клята війна, щоб ми собі просто жили. Я українка і хочу жити у своїй країні. Я не хочу виїжджати, у мене тут внучок, донечка. І навіть не хочу залишати своє рідне село. Я там виросла, я прожила там 50 років. Ми туди стільки вклали! Тільки почали жити трошки краще, і тут - на тобі: ця клята війна!