Херсонці не вірили, що окупанти прийшли в місто надовго. Виходили на мітинги, поки рашисти не почали розганяти їх із застосуванням зброї

Я не чула вибухів, бо була зима, вікна закриті. Мені о шостій ранку подзвонила мама, вона каже: «Війна почалася. Ти що, не чуєш ніяких вибухів?» Я вибігла на балкон і почула вибухи. Від нас недалеко Чорнобаївка - там дуже гучно було, і ми зрозуміли, що щось відбувається, але все одно не вірилося. Здавалось, що вони трішки постріляють - і все закінчиться. 

Чоловік о восьмій ранку побіг знімати гроші, купувати якісь продукти. Деякі знайомі почали виїжджати, а ми до останнього не вірили, що почалося. Близько до 1 березня ми побачили танки російські. 

Коли обстрілювали дуже сильно наш район, прилетіло в сусідній будинок, тоді стало зрозуміло. В наш будинок прилетіло пізніше, але нас там не було. 

Перший тиждень ще було нормально, а через два тижні стало дуже важко, зникли ліки, у нас зникли продукти. Молочки і хліба взагалі не було. Пам'ятаю, як ми за картоплею стояли в черзі п’ять годин. Тільки десь через місяць почали нормально з'являтися продукти, але гроші почали зникати. Люди привозили своє молоко, ставали біля багатоповерхівок і продавали. Дуже важко було з м’ясом. 

Наприкінці березня я пішла на мітинг, тоді рашисти почали стріляти в усі сторони, кидати гранати шумові, це також страшно було. Я один раз тоді пішла - і більше не змогла себе примусити, бо в мене дитина мала, я думала, на кого її залишу. 

Після шоку, який я відчула, вранці проснулась і на одне око почала погано бачити. У мене через це трапився розрив сітківки - мабуть, підвищився тиск. 

Тоді ми почали думати, що треба виїжджати, щоб мені до лікарні потрапити. Там нічого не працювало. Я досі лікую своє око, вже понад рік. Операцію зробила і ще досі не змогла його повністю відновити. 

Ми до останнього чекали - сподівалися, що все закінчиться. У нас була на той момент п'ятирічна дитина. Вже стріляли по вулицях, дуже було страшно виходити. Ми виходили лише до магазину через дорогу. Зрозуміло, що так далі жити було неможливо. Ми забрали маму зібрали все, забрали кота і поїхали.  

Трішки було страшнувато на блокпостах. Я боялася, що можуть причепитися до мого чоловіка. У чоловіка своя фірма з продажу цементу. Окупанти почали шукати всіх таких директорів, аби їх змусити працювати на себе. Знайомі зателефонували й сказали, що їхнього директора вже забрали незрозуміло куди. Ми дуже боялися, що коли будемо виїжджати, вони подивляться список, який в них є, і чоловіка заберуть. Але виїхали без проблем, нам пощастило. 

Це була неділя, якесь свято було перед цим - і вони, мабуть, з перепою, не зупиняли нас. Я дуже рада, що ми спокійно змогли виїхати

Батьків чоловіка ми забрали після деокупації Херсона, вони наразі з нами, а моя мама повернулася додому влітку. Вона дуже хотіла повернутися. Мені дали інвалідність через око, але я працюю півдня бухгалтером.

Я спочатку вірила, що війна швидко закінчиться, а зараз - не знаю. Мені здається, якщо не домовлятися, то вона не закінчиться. У росіян дуже багато людей - вони загонять мільйон, якщо треба. Я морально вже попрощалася зі своїм домом. Дуже хочу, щоб війна закінчилася, молюся кожен день і вірю, що це буде скоро. Дуже хочу повернутися в Херсон, у свій дім, і щоб там було безпечно для моєї дитини – це моя єдина мрія. Хочу, щоб скоріше закінчилася війна. Це все, чого я хочу.