До початку війни ми мешкали в Херсоні. Ми прокинулися десь о пів на сьому, і вже було чутно гучні звуки. Спочатку не розуміли, що це. Було таке враження, що грім, але потім зателефонувати з роботи, сказали, що може, не будемо виходити. Ще ніхто не розумів до кінця, що відбувається. В місті були дуже великі черги на заправках, люди намагалися виїхати в бік Миколаєва, бо в місті ще не було російської армії.

В моїй сім'ї двоє дітей, їм тоді було шість і вісім років. Були труднощі з продуктами харчування взагалі в місті. Почали ввозити російські товари за цінами, більшими ніж в три рази. Було обмеження руху по місту.

Кожен раз це був стрес - до нас могли прийти вночі і вдень. Не було ніяких законів, ніякої служби, яка могла людину захистити. 

Тому ми вирішили виїжджати на підконтрольну Україні територію. Спочатку поїхали у Кізомис, за 30 км від Херсону. В селі простіше було з продуктами. У сусідів можна було купити яйця, курку. Там люди ділилися картоплею, морквою і цибулею. А ще поряд є село - там були корови, і було молоко. Нам усього для життя вистачало. Найбільше мене турбував емоційний стан дітей, бо я не розуміла, як їх захистити і пояснити це все. 

Приїхали в Одесу, тому що це недалеко від дому. Тут ціни були на оренду житла більш-менш терпимі. Чоловік став шукати роботу. Мої сестри зі своїми сім'ями в Польщі, там знаходиться і моя матір. Ми вивезли її після деокупації Херсону. Вона весь час перебувала під окупацією. Тоді з нею взагалі зв’язку не було. 

Майбутнє своє я бачу у вільній Україні, щоб діти жили, навчалися, отримували тут освіту. Я мрію, щоб цей жах ніколи не повернувся в нашу країну, і мої сини з цим ніколи не стикнулися.