Разом з російськими окупантами в Ізюм зайшли ЛНРівці, які почали вишукувати і катувати українських патріотів, тому Володимиру з жінкою довелось тікати з дому

Мені 63 роки. Родом я з Антрациту Луганської області. Війна застала в 2014 році там же. Ми переїхали в 2016 році в Ізюм Харківської області, діти в Харкові були. Велика війна застала нас в Ізюмі. Ми не встигли виїхати, бо живемо на лівій стороні Донця. 

Росіяни зайшли швидко, 5 березня, і ми залишилися тут. Я діабетик, інсулінозалежний, тому одразу побіг в аптеку і купив інсуліну за свої кошти. Води, газу, світла з початку березня не було в Ізюмі. Вода у мене була зі свердловини.  

Коли потепліло, інсулін я опускав у свердловину, бо холодильник не робив: у банку з-під кетчупу складав ампули і на вірьовці спускав - там було більш-менш прохолодно. 

Електрики не було, телефони ходили заряджати у бомбосховище на вокзалі - там був генератор. Кожну ніч були обстріли. Ми обладнали погреб біля дому і ночували там. Досвід у нас був з 2014 року. Продукти, що лишились, економили. Аптеки не було, все було розгромлене і розбите: ні магазинів, нічого. Потім, десь у травні ринок запрацював, але готівки не було. На картці були кошти, а так не було. З сусідами ділилися, тому більш-менш було. 

Вразило, що прийшли нас завойовувати земляки: росіяни і луганчани. У нас тут був товариш з Антрациту, вони виїхали ще в 2014 році. Він організував організацію Пласт в Ізюмі. Дружина його встигла виїхати, а його заарештували, знущалися. Він загинув, і його закопали в Ізюмі на кладовищі. Це вже як ми приїхали літом, нам знайомі говорили, що його здали місцеві росіяни, його розірвали. Похований він в Харкові. 

Коли луганчани зайшли, почали ходити і за нами. Нам з дружиною в селищі заявили: «Чекайте, ми до вас прийдемо». Ми їх не діждались. 

2 червня ми випадково дізналися, що переганяли буса до Варшави, і водій набрав людей. Ми з дружиною попали у той бус, ще й кота взяли. Все майно і машину залишили. Машину я сусідам перегнав, віддав ключі і техпаспорт. Сусід зберіг машину. Ліків, продуктів не було, коштів також не було. Був мішок цукру, дружина продала, з тими коштами ми і поїхали. За бус розрахувалися, коли інтернет з'явився.

Тоді крім як через Росію, виїхати ніяк було - на Харків не випускали. Виїжджали ми п’ять діб: через Росію на Прибалтику, далі на Варшаву, а з Варшави до Дніпра - там дочка з зятем жили поряд, у Новомосковську. Дружина зараз там, а я додому приїхав. Поки живу, тут більш-менш можна жити - газ і опалення є.

Ми чекали зятя: він у нас військовий, тут був, під Ізюмом. Загинув у Бахмуті 8 березня.

Колись-таки ця війна закінчиться. Мабуть, буде йти, поки народ в росії не прокинеться і не побачить. А надія є.