Опинившись в окупації, Дар’я з чоловіком спочатку не могли в це повірити і разом з земляками виходили на мітинги проти рашистів. Але ті застосували зброю, після чого почали хапати і катувати чоловіків

О п'ятій годині ранку, я прокинулася від якогось дивного звуку. Мені здалося, що то мопед пронісся. Чоловік прокинувся перший і першим почув цей свист. Він встав, теж не міг в це повірити. У мене на телефоні був пропущений дзвінок від наших близьких друзів. Просто так вони о п'ятій ранку нам точно б не дзвонили. Ми швидко зібралися, одяглися, вийшли на вулицю і побачили крилату ракету. Зрозуміли, що щось почалося, і побігли першим ділом в АТБ, купили воду, консерви. 

У нас із чоловіком була власна кав'ярня - ми пішли туди, там почали збиратись наші друзі. Ми включили новини-24 онлайн, дивились, всі були в шоці. Нас не бомбили занадто сильно, в цьому плані було спокійно. Ми перші три дні робили Коктейлі Молотова, хоч щось мали робити, бо не розуміли, що взагалі відбувається, що далі буде. І на третій день до нас увійшли росіяни.

Ми прожили два місяці в окупації. Було дуже складно, бачили мародерство безкінечне своїми очима. Наша квартира виходила на торгові центри, і кожної ночі окупанти їх грабували. 

Ми з чоловіком приймали участь в організації мітингу на підтримку України - це було десь 7 березня. Зібралися люди небайдужі. Населення нашої Михайлівки - 12 тисяч, а нас зібралося чоловік 300, мабуть, з прапорами. 

Ми пішли до росіян прямо в наш райвідділ, який вони захопили. Вони відкрили вогонь. Ми наступного дня знову зібралися, знову пішли, але вони вже попривозили своїх ОМОНівців на автобусах і нас розігнали. 

Після цього почалося найжахливіше: рашисти почали вивозити чоловіків з мішками на головах, тримали у себе від трьох діб. Батька моєї подруги струмом били. Останній раз чоловіка, якого ми особисто знаємо, вони протримали три місяці. Нещодавно його тупо вивезли на трасу, де Василівка, і відпустили. Він якимось чудом потрапив до Запоріжжя, до своєї сім'ї, але психічний стан у нього жахливий - він не розуміє навіть, хто він є. 

Ми зрозуміли, що залишатись там немає ніякого сенсу. Зібралися і виїхали. Зараз ми знаходимось у Запоріжжі. Нам повезло, бо родичі, які тут жили, виїхали до Європи. У нас є житло, ми з чоловіком на роботу влаштувалися. Працюємо потрошку і чекаємо визволення, щоб поїхати додому відновлювати свою Михайлівку, своє життя. 

Важко було покинути свій дім і все, що в нас було. Нам ще трохи везе, бо наша хата ціла стоїть поки. А у друзів усіх у квартирах живуть рашисти, вони повіджимали все. У нас немає в планах повертатися туди, поки там не буде майоріти наш прапор український. 

Їхали у невідомість, в місто, в якому у нас не було роботи. Ще й собаку великого з собою забрали. Найняти житло з твариною було проблематично. Нам допомогло те, що наші родичі, з якими ми не близько спілкувалися, дали нам ключі. 

Коли виїжджали, ми на дорозі від Василівки до Запоріжжя потрапили під обстріл «Градами», і наші військові нас ховали. Це перше, що зворушило. 

Це були незабутні емоції, коли ти розумієш, що тут ти захищений - тут нічого, крім снарядів, не загрожує твоєму життю. Почали летіти «Гради», і нас наші військові позаводили до льохів. Ми там просиділи трошки часу; допомогли пенсіонерам повиходити з цього, і на всій швидкості поїхали далі у місто. Бачили на дорозі наших - усім кричали, махали, і це дуже було зворушливо.

Ми з чоловіком долучилися до фонду, який знайомі організували у тренажерному залі. Місцеві люди туди приносять речі, хтось приносить харчі, ще знаходили спонсорів. Коли ми приїхали, ще не було роботи, а хотіли щось робити, і ми почали допомагати цьому фонду. Там потрібна була фізична допомога: збирати пакети, віддавати людям, порядок підтримувати серед речей. У людей, які виїхали з Пологівського району, з Токмацького, де сильні бойові дії йшли, не залишилось нічого. 

Коли звільнять нашу Михайлівку, нам є куди повертатись, є де там жити. Є надія, що ми повернемось до свого життя, яке в нас було раніше. А люди приходять кожен зі своєю історією. Він тримає цей пакет, в якому найнеобхідніші речі, шукає одяг свого розміру, бо в нього взагалі нічого немає. У нас там валіза є з речами, у нас є робота, що ми можемо собі щось тепле закупити, бо холодно буде, а в них взагалі нічого немає. 

Кожна людина хоче поділитися своєю історією, а ми його розуміємо, як ніхто інший, бо самі їхали поповз ці міста і села, бачили, що там немає нічого живого взагалі. 

Трохи важко було там знаходитись, слухати. І сльози дуже важко стримати, коли розумієш, що у людей взагалі нічого немає. У більшості з них повбивало родичів, батьків, дітей, хтось з цих сімей ще там служить, і це настільки важко. 

Зараз живемо під ракетами кожної ночі, кожного дня. Дуже страшно, бо не знаєш, куди вони наступну відправлять. Слава Богу, є робота, є гуманітарна допомога, що дуже-дуже допомагає, бо зарплату, яку ми отримуємо, перекривають комунальні послуги за квартиру. Кошти потрібні, щоб одягатися, поїсти, на ліки.