Мені 56 років. Все життя прожила в селі Качкарівка Бериславського району Херсонської області. Нікуди не виїжджала. Весь час нас обстрілюють. 

В перший день був шок, я два тижні не могла відійти. А потім, як зайшли рашисти, взагалі було страшно, а потім почалась у нас окупація. З 13 березня по 22 листопада, от таке у нас було життя.

Ліків не було, ми гріх брали на душу - купляли рашистські ліки, бо треба було дуже. Вода була, поки не підірвали ГЕС. Гуманітарку їхню не брали. Їли те, що у нас було. І з жовтня 22 року у нас немає світла, і поки вони будуть на тій стороні Дніпра, у нас світла не буде. 

Моїй дитині до лоба приставляли пістолет, хотіли вистрілити. Робили обшуки, роздягали хлопців. 

Ми виїжджали на один місяць. Рашисти нас пропустили, а потім вслід нас і обстріляли. А як тільки наші війська нас звільнили, я повернулася. 

Сестра з мамкою виїхали під Київ. Рідко бачимося. Спочатку було страшно, а зараз ми звикли. Надіємося тільки на наші Збройні Сили.