Мені 65 років, я проживаю в селі Дудчани, не виїздила нікуди. Так ховаємося. Кожен день перестрілки: і зранку, і вночі. Вже привчилися, де ховатися і від яких пострілів. 

Покрівлі пошкоджені – позапінювали, щоб дощ не протікав. Не хотіли ніде їхати, тому що найкраще – вдома. Діти гукали, але ми з чоловіком не хотіли їхати: у нас господарство велике, та й кругом - таке саме. Свистить над головою. 

Війна шокує весь час: і серед ночі стріляють, прокидаюсь в страху. Світла  у нас немає більше року. Газ заправляємо в балони. Воду, слава Богу, дають - наші відремонтували. Генератори включають, ще дають бутильовану воду.

Один мій син воює, а другий працює. Я все-таки надіюсь, що все буде Україна, все буде добре, і ми будемо радіти життю.