Іщенко Наталія, вчитель Комишуваської гімназії "Джерело" Комишуваської селищної ради

Війна. Моя історія

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми пишем кров’ю на своїй землі…

Ліна Костенко

Війна… Яке страшне слово. Тепер я знаю її запах та очі… Вона застала мене вранці, як і всіх українців, які спали спокійно у своїх домівках. Я почула вибухи після 4 години ранку, подумала, що відбуваються підривні роботи в Наталіївському кар’єрі, але дзвінок подруги розставив всі крапки: «Поблизу Львова бомблять військові частини!»( у неї там працює чоловік сестри).

З цієї фрази для мене почалась війна. Потім все відбувалося, як у фільмі жахів: дзвінки сину, татові, брату, батькам учнів; паніка, страх, відчай; перегляд новин, соціальних мереж і постать двоюрідного брата Віктора, який прийшов з проханням наглянути за мамою(моєю тіткою), якщо з ним щось трапиться на війні.

Безсумнівно, ніхто навіть і гадки не мав, що з Вітьою може щось бути: він пройшов АТО, в нього був бойовий досвід…

Масовані ракетні обстріли  знеструмили Оріхівський район. Майже півтора тижні без світла.

Миттєво скуплялися в магазинах свічки, батарейки для радіоприймачів та  ліхтариків. Щоб зарядити телефон, ходила на  залізничну станцію Фісаки, там якимось чином йшла лінія електропередачі від Запоріжжя. На мій подив, всі люди терпляче чекали своєї черги, були якимись рідними, толерантними.

Березень місяць я пропрацювала в шкільній їдальні, допомагаючи на кухні готувати обіди для військових та тероборони. Робила все: чистила картоплю, цибулю, часник; наглядала за варивом біля печей; мила посуд; накривала столи для воїнів.

У квітні відновилось дистанційне навчання. На початку травня до нас почала доставати ворожа артилерія з села Малі Щербаки – це було найстрашнішим. Раптово чуєш сильний вибух, падаєш на підлогу, від вибухової хвилі сиплеться скло, вириваються двері, на дах щось падає…. Один вибух, другий, піднімаєш голову – третій, у думках: «Боже, поможи».

Чекаєш п’ять хвилин, які здаються вічністю, тільки збираєшся підводитись – ще один…. Через п’ятнадцять хвилин ти виходиш на подвір’я. Тато живий, тітонька теж, телефонуєш чоловіку, братові – видихаєш.

Але коли виходиш на вулицю, то розумієш, що побитий шифер, розбиті вікна, вирвані двері  - це ніщо у порівнянні з сусідами на три хати вище: пів хати розбомблено, даху немає, ворота десь відкинуло на город, а посередині дороги стирчить ракета… Слава Богові, люди живі… Повітря наповнилося чимось незвичним… - це був запах війни…

Майже весь травень, провела на підлозі біля ліжка, «за двома стінами»(погріба  у нас немає). Після чергового артобстрілу Комишувахи, приймаємо рішення виїжджати до Запоріжжя. Беремо найцінніше: ноутбук, книги для роботи, деякі речі, сімейні альбоми, телевізор. 

На жаль, саме в Запоріжжі я побачила очі війни. Працівники військкомату приносять сумну звістку про загибель Віті. Реакцію його мами не можна описати словами… Здавалося, що в неї от-от розірветься серце… Втратити єдиного синочка… Це неможливо забути... Ось так виглядають очі війни: біль, плач, голосіння, несамовиті крики…

Він загинув на Донеччині біля невеликого села Краснопілля. Ця територія була «сірою зоною», його тіло не можна було забрати. З 15 червня 2022 року по 22 серпня він вважався зниклим безвісти, а лише після того, як вдалося вивезти з того місця понад 800 тіл наших хлопців, був зроблений тест ДНК - 99 і 9.

29 вересня 2022 року ми змогли його поховати. Мама зустрічала сина на колінах…Після цього наша родина повернулася до Комишувахи. Я низько вклоняюся Бутенку Віктору Юрійовичу та всім захисникам і захисницям, які загинули, захищаючи нашу країну від російських загарбників.

Я низько вклоняюся всім батькам, матерям, рідним, хто виховав справжніх героїв України, які ціною власного життя дають нам можливість жити. Я низько вклоняюся славним воїнам, які захищають нас і кров’ю пишуть на землі історію нашої держави.

Ось така моя історія… Героям слава! Смерть ворогам!