Корюк Сніжана, 15 років, Гранітненська ЗОШ І-ІІІ ступенів, с. Гранітне

Есе «Найжахливіший день мого дитинства»

Війна... Що означає це слово?

Зараз для дітей- це "автомати" у вигляді палиць, сидіти в "засідці", за кущем, кричати "Атакують!" на своєму "посту" - веселі ігри. Батьки кажуть, що війна -"страшний час". Їм не зрозуміти значення слів "дитина війни". Вони знають ці слова від бабусь і дідусів, які пережили це будучи дітьми. Саме наші предки, розуміють переживання сучасної молоді.

2014... Як і інших дітей, мене збирали до школи. Третій клас. Про що можна мріяти? Лаковані туфельки, блузочка, пишна чорна спідниця і "крута" концелярія -все, що хвилювало мене в той момент. І ніхто не міг подумати, що буде далі.

Спочатку сказали, що перший дзвінок переноситься. Батьки нічого не говорили, а я не задавала питань. Хотілося провести останні дні літа з друзями.

Ранок. Мене розбудив голос тата. Він щось сказав мамі і вийшов з будинку. У той же момент до мене в кімнату забігла стурбована матуся і попросила якнайшвидше одягнутися, вийти у двір. Сама побігла за братиком. Швидко одягнувшись, я попрямувала до виходу. Мене вже чекала мама, тримаючи мого восьмимісячного братика, і ми поспішили до підвалу. Там вже розставили стільці, маленький стіл. Мама посадила мене з братиком і вибігла з льоху. Через деякий час усі повернулися з теплим одягом, ковдрами та їжею.

Сиділи в очікуванні... Тільки чого? Чому ми сидимо в підвалі? Навіщо теплий одяг і їжа? Стільки питань, а відповідей немає. Наступної хвилини почувся потужний вибух. Я здригнулася, вмить позбулася думок. Злякано дивилася на маму, у якої хвилину тому мирно спав мій молодший братик, але солодка мить закінчилася. Постріли, вибухи були все сильніше. Здавалося, мить і стеля підвалу рухне нам на голови...

Матуся дивилася на мене і повторювала, що все буде добре, Бог нас любить і не залишить. Вона, як і бабуся, щось тихо шепотіла. Тільки потім я зрозуміла, вони молилися. Раптом усе стихло. Ніби нічого не було: ні стрільби з танків, ні вибухів снарядів, ні свисту осколків. Тато вирішив пересвідчитися, чи все закінчилося. Саме він "не давав вийти" моїм емоціям і страху назовні. Вдавала, що не боюся, хоча всередині мене палахкотів вогонь страху. Сльози так і виривалися, але я їм цього не дозволяла. Вийшла слідом за татком. Ми пробули в підвалі не довго, десь хвилин тридцять, але це здавалося вічністю. Після сирого, холодного, тісного льоху так приємно було вдихнути свіже повітря.

Різко почався гучний шум. Я швидко забігла до підвалу і чекала тата. Серце розривалося від болю. Я хвилювалася, щоб нічого з ним не трапилося. Стрільба не зупинялася. «Вибухи були чутні з усіх боків». Відчинилися двері. Моє серце завмерло. У дверному отворі стояв тато. "Татусю!" - сказала я, міцно обійнявши. Нарешті він з нами.

Я підбігла до мами, яка намагалася заколисати братика, міцно притулилася до неї і, хвилюючись, сказала: "Мамуню, не переживай! Ми не помремо! Татко тут! Він нас врятує!".  Міцно притиснувши до себе і поцілувавши, мама прошепотіла: "Звичайно, донечко, все буде добре". Ми пробули в підвалі кілька годин. Стрілянина не припинялася. Бабуся намагалася відвернути мою увагу: розповідала казки, загадувала загадки, малювала разом зі мною. Батько розповідав смішні історії, а мама бавила братика.

Все стихло... Ми вирішили трохи почекати і вийти на вулицю. Картина, яку побачили, була жахливою. Усе в пилу і землі. Повітря брудне. У степу виднівся дим від вогню. У сусідів розбитий паркан, в городі виднілися великі ями від снарядів. Люди приголомшені. У цей момент я зрозуміла - почалася війна!

Сьогодні, я вважаю, жити в мирі — це найважливіше для людей. Жодна війна не зробить нас щасливими. Як дитина війни, хочу, щоб у світі панував мир. Нехай усі політичні проблеми вирішуються мирним шляхом. Щасливе майбутнє – мирне майбутне!