Я була в дітей на майданчику перед Донецьком, і вдарило в будинок біля них. Вони перелякалися й поїхали, а потім манівцями привезли мене. Це був початок усіх подій – 20 червня 2014-го. Чоловік був удома. Наступного дня вони взяли квитки, і ми разом виїхали до Києва. Я побула там п’ять днів і повернулася.

Упало в нас в городі, метрів десять від будинку... І підвал звалився. Ми з чоловіком тільки вилізли, і він завалився. Нам побило дах, стіни. Двері заклинило, ми їх виламали, щоб вийти.

Вікна та двері нам допомогли відновити, спасибі велике.

Чоловік один отримує пенсію, ми на неї живемо. Я втратила роботу, пенсію тільки недавно почала отримувати. Я працювала в Донецьку, усі там працювали. Через ці події, звичайно, усе втратили.

Зараз хворіємо: то тиск, то ноги. Отримуємо пенсію, і більша частина йде на ліки, то для чоловіка, то для мене.

Не можу сказати, що відчуваємо себе в безпеці.

Мрію про мир і побачити дітей. Ми почали більше цінувати людські стосунки, більше спілкуємося з іншими, більше цінуємо дітей. Раніше працювали, бігли, поспішали, а зараз замислюєшся: чому так мало часу приділяли дітям? Його не було, ми завжди були в роботі, у русі. Зараз цього руху немає, ми сидимо, прикуті до нашого дому, городу, поїхати до дітей можливості немає.