Війна застала мене в Слов’янську. Я все життя прожила в цьому місті. Ніколи не думала, що доведеться побачити війну своїми очима. Коли все почалося, було важко повірити. Потім закрилися магазини й аптеки, нічого не працювало.

Не вистачало їжі, ліків. Волонтери привозили допомогу медикаменти, і це дуже підтримувало. 

Обстріли почалися з усіх боків. Коли вибухи ставали гучнішими, я спускалася в погріб. Іноді сиділа там по кілька годин, поки не стихало. Ракети свистіли просто над будинком. У ті моменти здавалось, що кінець уже поруч.

Мої діти виїхали за кордон, щоб бути в безпеці. Я дуже за ними сумую, але розумію, що так краще.

Зараз я залишаюся вдома. Я дуже чекаю миру, хочу, щоб діти повернулися додому.