Я живу на прикордонні. До війни працювала завідувачкою у територіальному центрі, допомагала людям похилого віку, займалася організаційною роботою. Життя було звичайним, спокійним, аж поки не почалася війна.

Перші дні були найстрашнішими, бо я не знала, що робити, як діяти, куди бігти. Дуже швидко до нашого села почали приїжджати переселенці з інших областей. Я не могла залишитися осторонь і допомагала, чим могла. Моя хата була повна людей. Спали хто де міг. 

Магазини й аптеки не працювали, ліки привозив мені чоловік з Сум. Їли те, що мали в погребах, рятувала домашня консервація.

Я не виїжджала, хоч було страшно. Обстріли тривають і зараз, у поля падають «Шахеди». Я залишаюся вдома. Вірю, що скоро все це закінчиться. Дуже чекаю миру — для себе, для дітей, для онуків. Хочу, щоб вони жили у вільній, спокійній країні, де не буде вибухів і страху.