Зранку зателефонувала кума, звичайно я була  дома, каже: "Ти новини не дивилась, почалась війна, росія обстрілює ракетами." Не може цього бути, якась дурня, яка війна! А потім мама зателефонувала: "Доця ти чула? Це правда? Вони що здуріли?" Не могла повірити ще довго, поки не почула гучні вибухи в нашому місті. Мама телефонує: "Доця ти чула, я боюсь, в мене серце хватає, я зараз прийду до вас, в мене навіть підвалу немає". Кожного дня упродовж місяця мама ночувала у нас.

Я почала облаштовувати підвал, зносила туди теплі речі, консерви. А що коїлось в магазинах, всі почали зачинятись, з полок магазинів змітали все, гроші в банкоматах відсутні, в аптеках страшні черги, люди стурбовані. Майже біля кожного будинку стояли машини, люди завантажували речі і їхали кудись.

Чоловік турбувався в першу чергу за нас, казав що нам теж треба кудись їхати, а він не міг, бо працює диспетчером районних електричних мереж. Так і почалась наступна сторінка в нашому житті...

Всі кудись їхали, зачиняли свої домівки, де-хто залишав своїх тварин. Сусіди доручили нам наглядати за своєю собакою та котами. В думках було лише одне "Що робити далі, як зберегти своїх рідних, залишатися у небезпеці чи евакуюватися?" Ракети почали руйнувати людські домівки і кожного разу були думка: а якщо ти наступний? Страшно навіть подумати про те, що відбулось: родина лягає ввечері спати, а вранці вони вже ніколи не прокинуться.

Ми запасались всім, чим тільки могли, ну стикнулися і з гречкою по 90грн. і відсутністю продуктів в магазинах, доводилось караулити, коли машина підвезе продукти, щоб хоча б щось купити. Хліб пропадав з полиць магазинів за декілька хвилин. Вулицею іхали машини з написом "діти", в когось побиті фари, побите скло. Люди виходили з машин, щоб щось купити. Я не осталась осторонь, пропонувала помічь, купувала декільком сім'ям з дітками ковбасу і солодощі. Коли до нашого міста почали евакуюватися з Волновахи ми з чоловіком зібрали речи, обув, та консервації і возили допомогу в місця евакуації людей.

Нам було дуже страшно, кожного разу після вибухів пили ліки від серця, та заспокійливі, та нічого не допомагало. Одного дня я вирішила шукать місце, куди можна виїхати і мені трапилось оголошення про евакуацію в Чернівецьку область. Це був телефон сільського голови однієї з Чернівецьких громад. Він пообіцяв допомогти, розмістивши нас у шелтері своєї громади. До нас доєдналися найближчі родичі: мама, сестра з сім'єю, свекруха з онукою та сестра чоловіка з сім'єю. Нас було 21 людина. Зібравши речі всі пішли на евакуаційний потяг, який їхав до Дніпра. На вокзалі всі поспішали, дехто плакав, дехто прощався з рідними. Якісь дівчата носили в поїзді безкоштовну їду, макарони з тушонкою. Вони намагалися всіх заспокоїти, шуткували і давали дітям цекурки. Потім потяг почав рух, а за віком стояв мій чоловік і донька вперше в житті заплакала, вона намагалась, щоб ніхто не побачив, але звичайно в такому стані ми були всі.

Біль, спустошення в очах оточуючих, ще більше додавало жалю. Куди ми їдемо? Що нас там чекає? Коли повернемось додому і чи повернемось. На вулиці йшов мокрий сніг, чи дощ не пом'ятаю, але було дуже холодно. В Дніпрі ми пересіли на потяг, який їхав на Чоп. Толпи людей намагалися втиснути до потягу, штовхалися, дехто падав, дехто губив рідних, чулися крики з вигуками імен. Розгублені, налякані, та з великою силою бажання врятуватися. У вагоні не було вільних місць, сиділи майже один на одному. Хтось їхав до родичів,  хтось за кордон, а хтось куди-небудь. Весь час ми переписувались з Ольгою - жінкою сільського голови, вона чекала повідомлення, коли ми доберемся до Чернівців, щоб нас там забрати. Вийшли в Тернополі та пересіли на автобус до Чернівців. Добрались до Чернівців і нас зустріла Ольга, коли нас побачила, щиро обійняла та заспокоїла, що все позаду. Ніколи не забуду її щирих очей наповнених сльозами співчуття.

Ми пересіли в мікроавтобус і поїхали до міста, де будемо перебувати. Нас зустріли привітні люди і небесно голубі крокуси, які розквітли дивною поляною на території шелтеру. Нас розмістили в двох кімнатах, да тісненько, але тихо. Першу ніч ми спали без задніх ніг. Потім були приємно вражені місцевістю, яка потім нам стане тимчасовим прихистком і назавжди залишиться в нашому серці.

Виявилось, що в шелтері перебували українці з усіх куточків. Харків, Київ, Бахмут, Запоріжжя, просто звідусіль. Завдяки цьому місцю я зустріла дуже цікавих людей, які мотивують, надихають, жвавих, веселих, добрих, злих, байдужих, неймовірних, хитрих, таких різних і таких однакових. Громада та благодійні фонди надала нам всі умови для проживання, звичайно не одразу, це було поступово. Тоді я вирішила теж прийняти участь у допомозі таким як сама, вимушеним переселенцям. Я чудово контактувала з сільською громадою та з благодійними фондами і зрозуміла, що мені дуже подобається допомогати людям. Я працювала в декількох благодійних фондах, надавала усю необхідну допомогу. Коли до мене звертались з потребою, я неодмінно знаходила можливість допомогти людині.