Вся моя родина ще спала вдома, коли почалися вибухи. Живемо ми у місті Харкові, коли прокинулися - нічого не зрозуміли. Потім, ввімкнувши телебачення, дізналися, що почалася війна, на Харків наступають.... Страх, паніка..... Вибухи за вибухом, літаки, бомби.... Підвал. Це, мабуть те, що дуже боялися виходити на вулицю. Але потрібно було щось їсти. Під вибухами бігли до магазину.... черги... по три години в холод.. Ціни космічні. Вдома спали в коридорі, між стінами, на полу, всі в кучі.

Якось, ми бігли в підвал та над головою пролетів літак.... вибух, це була бомба. Ми впали на землю. Через пару хвилин бігли до підвалу. А нещодавно Іскандер прилетів до нашого району. Вибух близько сьомої ранку. Будинок затрясся, посипались щось зі стелі. Стовп пилу та диму по вулиці та крики людей. Тоді я проплакала пів дня. Дуже страшно.

Не вистачало їжі та питної води. Шукали де могли. Пару раз попадали на отримання допомоги від міської влади. Хліб, крупа, вода.

Ми живемо разом з родиною. Для всіх нас це дуже великий емоційний стрес. Депресія до сих пір. Як не парадоксально, війна нас ще дужче зблизила, ми переосмислили сенс життя, зараз інші приоритети ніж були до війни. Цінуємо кожен день життя та мріємо про перемогу. Мабуть, це підтримка зовсім незнайомих людей. Це дуже зворушливо та стимулює. Наше місто під постійними обстрілами, але коли бачиш відео чи читаєш пости, де люди пишуть: "Тримайтеся, ми з вами", чи "Все буде добре, бережіть себе" та багато іншого, розуміємо, що маємо жити та вижити. Це - найголовніше.

Працювали, але втратили роботу під час війни. Єдине, що є, це уламок від Іскандеру, який влучив у будинок поруч, а він прилетів до нас у двір. Зберегла. Як нагадування горя та біди, яку несе РФ та її війна. Треба пам'ятати.