Афанасьєва Вікторія, 11 клас, Фаховий коледж культури і мистецтв (м. Калуш)

Вчитель, що надихнув на написання есе - Слюзар Надія Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ми, люди, дивні істоти: вміємо любити, берегти, говорити та ми вміємо все, але найгірше, що вміємо, це розпочинати війни та воювати. Ми знаходимо цінності у всьому: у горі та радості, у відчаї та моментах щастя, ми навчились знаходити цінності навіть у війні. Люди цінують, сльози, усмішку, красу, люди цінують момент. Момент у війні.

24 лютого сталося вчора

Я з того дня не пам’ятаю нічого

Т. Власова

6:00 година… Я прокинулась від дзвінка своєї сестри, яка живе у Харківській області, спочатку подумала, що вона просто насміхається з мене. Одначе вона почала телефонувати все більше й більше, тому я все ж відповіла.

«Щойно в Краснограді прилетіла ракета. У нас війна», - те, що я почула у слухавці.

Серйозно??? Ви що з глузду там з’їхали? Яка війна, хто проти кого воює? Всі ми тоді думали і вірили, що росіяни наші браття… Е ні! Від них варто було такого очікувати, вони готові в нас відібрати все, це як «заздрісна» хвороба від якої не вилікуватись.

У кожної нації свої хвороби

У росії не виліковна.

Л. Костенко

Березень. Я знімаю та викладаю вірші в соцмережі на підтримку України, воїнів, людей. Настрою немає ні в кого, думка «ми взагалі будемо жити?».

Приїзд родини з Харкова. Тепер їх називають «біженці»: біженці звідки, біженці куди, біженці чого, як, навіщо? Вони тікають з власної домівки, де народились, де виросли, де жили, вони тікають від ворога, не від країни. Немає наші не наші, є ми! Ми українці. Ми патріоти! Ми бандерівці врешті-решт!

Лозова, Харківська область. Приліт ракети в будинок культури, що збудований за допомоги президента України. Ракетною хвилею вибиває вікна в квартирі моєї сестри… Покидьки!

Він думав я злякаюсь і заплачу

Він думав я пощади попрошу…

еее….ні… у мене кров козацька!

У мене зуби є-і я вкушу!

І. Скорина-Калаба

Саме час почитати новини, беру телефон, заходжу в телеграм, читаю: «В Херсоні гучно!» , «Вода потрохи починає відходити в затоплених територіях», «Повітряна тривога в Запоріжжі», «Бахмута більше не існує»… Не існує… Ні Бахмута, ні Донецька, не існує багатьох міст, у яких я хотіла побувати. Ще такої жорстокості та наглості я не бачила ніколи! Завжди була проти москалів, і не вважала нас «братскімі народамі», а після того, як вони увірвалися в мою домівку, ненавиджу їх ще більше. Найбільше я хотіла побувати в Одесі, там, де запах моря, шум хвиль, пляж, нагрітий сонцем, жовтий пісок, кукурудза, сигнал корабля, який вирушає у рейс, танці, дівчата чіпляються до хлопців… Це була моя українська Одеса, принаймні так я її собі уявляла.

Розплющила очі, додаток «Тривога» повідомив, що варто спускатися в укриття. Чесно, ніколи вдома не йду в укриття, тільки в закладі освіти, там і людей багато, і не так страшно.

Росіяни – такий народ, якому завжди чогось бракує, деколи мені їх навіть шкода, вони ніби загублені у світі, як дитина, яку покинула мати.

…Богові душу віддам,

Щоб просто відчути спокій своєї країни!

В. Афанасьєва

2024 рік, війна триває вже два роки. Ми, люди, звикли до всього: до свисту ракети, до літака, який летить над головою, навіть навчились розрізняти, що саме летить. Ми звикли до падіння бомби чи ракети, а хоча яка різниця, якщо кожного разу це втрати… Найгірше в цьому те, що ми звикли до війни… За два роки повномасштабного вторгнення ми звикли, повірте, до всього! Я все ще мрію побачити літак «Мрію» та поїхати до коханої Одеси.

Я мрію бачити Україну без війни! Ми цінуємо момент у війні, ми навчились його цінувати. Ми, українці, фронт самі для себе, як не ми, то нас.

Живи, Україно, у своїх лісах і потоках!

Радій, Україно, на своїй відвойованій землі!

В. Афанасьєва