Бережок Софія, 9 клас, Благовіщенський академічний ліцей "Лідер"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рябоконь Ольга Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна стала для мене складним періодом у житті. Мені довелося пережити багато чого, але я українка і мене не здолати. У цьому есе я хочу розповісти про свою історію. Мене звуть Софія, мені 14 років і я з міста Енергодар, яке наразі окуповане.

Події, описані в цьому есе, відбувалися у дві тисячі двадцять другому році.

Двадцять четверте лютого, ранок. Для мене та моєї родини це був звичайний ранок, у нас не літали ракети, усе було спокійно. Я збиралася в школу, але тут дзвінок від моєї подруги зі словами: «Почалась війна».

Я не вірила почутому, здавалося, що це все жарт, але ні. Після цієї розмови я побігла до мами і попросила увімкнути новини, нас охопив жах. Не дивлячись на це, я пішла в школу.

У школі вчителька постійно виходила з класу та з'ясовувала якісь питання, а ми починали співати гімн України та слідкувати за новинами. Після декількох уроків нас відпустили по домівках. У цей момент у місті був хаос. Усі скуповували їжу та намагалися зняти готівку.

Мама забрала мене з дому і ми пішли до неї на роботу. Ми дізналися, що окупували Генічеськ, місто, яке знаходиться недалеко від нас.

У нас до того часу все було спокійно, тільки люди бігали та метушилися, не до кінця розуміючи, що відбувається.

Далі почалися тривоги, ми ходили в так звані «укриття». Колони російської техніки під'їжджали до міста, але люди виходили величезною групою і не давали їм заїхати.

Так було декілька днів, поки дещо не сталося. Цей день мені запам'ятається на все життя...

Третє березня, день. Ми стояли з мамою в черзі за хлібом і почалася повітряна тривога. Охопила паніка ми швидко почали бігти додому. Наш мер із початком війни зробив телеграм канал, де писав усю потрібну інформацію та коли треба йти на блокпост. Цього разу він попросив швидко всіх прийти на блокпост, бо під'їжджала колона.

Мій батько зразу почав збиратися, але через 2 хвилини прийшло повідомлення нікому нікуди не йти та сидіти вдома, ворог відкрив вогонь. Не дивлячись на це, тато все-таки пішов на блокпост. Відбувся перший вибух, блокпост палав.

Окупанти заходять на ЗАЕС. Вони стріляють по станції та їх зовсім не бентежить ядерна небезпека. Під час того, як загарбники заходили на станцію, загинуло двоє військових.

Тривога гуділа майже шість годин, але як тільки окупанти зайшли на атомну станцію, вони зразу вимкнули сирену.

Ці події відбувалися вночі, з третього на четверте березня і закарбувалися надовго в пам’яті кожного енергодарця. У нашому місці не було ніякої зброї та техніки, тому не було чим захищатися від окупантів, через це загарбники так швидко увійшли до міста.

Далі ми жили в окупації, це було достатньо складно та лячно. Наше місто не обстрілювали, тому хоча б у цьому плані ми були спокійні, але все змінилося в один день.

Це було за декілька днів до 1 вересня. Ми, як завжди, увечері вийшли погуляти у сквер біля дому. Це був звичайний вечір, який не мав принести ніяких бід, але в один момент ми почули виліт снаряду і зразу приліт неподалік нас.

Почалася паніка, усі почали бігти додому і дуже тяжко було мислити холодним розумом.

Поки ми бігли, ще були прильоти. Ми вже прибігли додому, зайшли в квартиру і тут стався приліт за наш дім та на маленьку автостоянку, яка знаходилася біля іншого будинку. Коли ми були у сквері, то ми якраз сиділи за декілька метрів від тієї стоянки.

Нам просто пощастило піти з того місця раніше.

Стріляла російська армія з мінометів, тому будинки були цілі, а тільки повибивало вікна та в одному будинку була діра на східцях. Машини палали та зривалися - це було страшне видовище. Після цього дня було дуже страшно, тому мама спала зі мною.

Перше вересня, ранок, пів на шосту ранку. Тато збирається на роботу, мама вирішила вже піти до своєї кімнати, але знову чує свист міномета та бачить, як летить снаряд. Вона зразу біжить до моєї кімнати і ми разом поспішаємо в коридор, лунає вибух.

Тато був в цей момент на балконі і йому дуже пощастило, що вікна лишилися цілі. Приліт стався в дім навпроти, прямісінько людям у вітальню. З цього моменту почався сильний обстріл з міномета. Більше всього під удар потрапив мій мікрорайон. Окупанти зробили цей обстріл, щоб МАГАТЕ не їхало дивитися на нашу атомну станцію.

Раніше батько казав: «Почнуться прильоти по будинках – ми збираємося і їдемо!».

Ми почали збиратися. Це складно назвати «збиратися», бо коли постійні вибухи і щось летить, то голова не хоче думати. Ми збиралися декілька днів і – нарешті виїжджаємо!

Виїзд - це дуже страшно, бо тебе перевіряють повністю. Ти повинен пройти так звану «фільтрацію», витягти всі речі з автівки, дістати кожну річ з кожної сумки, віднести гаджети на перевірку, а якщо окупанти знайдуть, що їм не подобається, з тобою може бути все, що завгодно.

Найголовніший блокпост був у Василівці. Там люди стояли декілька днів у черзі, поряд лунали прильоти.

Четвертого вересня ми нарешті почали виїжджати. Ми проїхали багато блокпостів і дісталися до головного. Було незрозуміло та лячно, бо було всього 10 автівок, а не як завжди довга колона.

Російські військові сказали татові вивантажувати речі, а мамі нести гаджети на перевірку. Тато почав вивантажувати речі, у нас їх було дуже-дуже багато, а я пішла з мамою. Гаджети перевіряли двоє військових. Ми з мамою стали в чергу на перевірку, коли прийшов ще один військовий. Він почав кожного з черги питати звідки він, куди їде, для чого їде, а потім просто відпускав.

Так само сталося з нами. У цей момент тато показав усього декілька сумок і йому сказали, що досить. Ми йшли з мамою до автівки, російський військовий сказав нам йти швидше.

Ми дуже злякалися, бо не розуміли, чого вони так спішать. Були навіть думки, що нашу колону просто обстріляють, але все було добре. Як виявилося,  той час їхало МАГАТЕ і загарбники просто хотіли показати, що ніхто не виїжджає з окупованих територій в Україну.

Ми дуже швидко доїхали до Запоріжжя, усього за чотири години. Наші знайомі та родичі були шоковані, бо вони стояли на тому блокпості декілька днів.

Коли ми нарешті побачили перший український блокпост, український прапор, українських військових та почули «Слава Україні!», у всіх потекли сльози. Це був найкращий момент у моєму житті.

У Запоріжжі нас зразу прийняли волонтери та надали гуманітарну допомогу. Після цього ми поїхали до наших друзів, з якими не бачилися майже рік.

При зустрічі у всіх були сльози, бо це не просто зустріч.

Цілий місяць ми жили в Запоріжжі у друзів. Уночі були обстріли, але вдень було спокійно. Через це удень ми не реагували на тривоги, але один день показав мені, що завжди треба реагувати на тривоги. Як завжди, почалася тривога, а ми на неї не зважали, почали готувати піцу, а тут – приліт!

Я дуже злякалася, а моя подруга реагувала більш нормально на це. Нікого з батьків не було вдома, ми були самі.

У наших друзів власний будинок і там немає місця, де є дві стіни, а підвал дуже поганий. Ми знайшли куточок, де є дві стіни та сіли там. Стався  новий приліт не дуже далеко від нас. У мене почалася панічна атака, але подружка намагалася мене заспокоїти.

Пізніше приїхав тато подруги та відвіз нас у підвал до своєї мами. Далі все було добре, але вранці знову був обстріл і нас знову відвезли в підвал.

Ніч ми провели в домі бабусі та дідуся наших друзів, бо там гарний підвал, а наступного дня зібрали речі та поїхали із Запоріжжя.

Ми приїхали в Кіровоградську область, де й наразі перебуваємо. Тут спокійно, я цьому дуже рада. Але іноді над нами пролітають ракети і мене це дуже лякає.

Минуло вже 2 роки, як ми живемо тут. Я вчусь у школі, виграю різні олімпіади та конкурси. Восени 2024 року я брала участь у проектах таких, як GoGlobal (Dive in esteam camp) та Залізна Зміна.

Я дуже рада, що зі мною і моєю сім'єю наразі все добре, ми в безпеці. Дуже дякую нашим захисникам та захисницям, що я маю можливість навчатися, розвиватися та подорожувати нашою країною!