Данілова Ангеліна, 9-а клас, Фастівський ліцей №4

Вчитель, що надихнув на написання — Гречіна Ольга Орестівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Почалось все настільки раптово, що й уявити не можна. Досі пам’ятаю: 5 ранку і дзвінок від родичів. Усі збентежені, на нервах, починають збирати тривожні валізки. А я сиджу не розуміючи, чому так сталось, і чому саме зараз..

Той день повністю перевернув як моє життя, так і всіх українців. Діти змушені були швидше подорослішати психологічно та морально, а дорослим випав челендж — як оберігати своїх дітей.

Перші місяці були надзвичайно тяжкими. Постійні затори на дорогах, на кордонах, нестача їжі, так як люди закуповувалися наперед. Усе це було важко осмислити і прийняти.

Я проживаю в невеличкому місті — Фастів. Масштабні руйнування і окупація не зачепили нашу громаду, але ще трохи і нас спіткала би трагедія Ірпіня, Бучі, Макарова. 

Кацапам залишалось буквально пару кілометрів до нашого містечка, але завдяки ЗСУ і цивільним все обійшлось.

Ці події вплинули на моє здоров'я та психологічний стан.

Кожного разу, як тільки починалася повітряна тривога, мене починало трясти, крапали сльози, кололо все тіло...

Також, коли вирішувала почитати новини — не стримувала плач (хоча зараз я розумію, що на той час поширювалась здебільшого дезінформація), і це продовжувалось протягом місяця.

Єдине місце, де я почувалась у безпеці — укриття. Надійного сховища біля моєї домівки не було, отож ховалися уся родина у шкільному підвалі. Хоча директор нас запевняла, що це було дійсно сховищем, але, якщо дивитись правді в очі, то був звичайнісінький погріб. 

На жаль, лише опинившись в надскладних та небезпечних умовах, українці показали свою єдність і міць.

Усі люди з нашої округи допомагали обладнати укриття усім необхідним: водою, теплими речами та ковдрами, ліками, освітленням.

З часом, приблизно під кінець березня, мені здалося, що ситуація трохи стабілізувалась, але не так сталось, як гадалось. Одного вечора о 21 годині оголосили повітряну тривогу, а ми з мамою на той час перестали бігати до сховища, і вже о 22:30 прилетіла перша ракета. Вона впала настільки близько біля дому, що ледве не вибило стінку.

Не встигла оговтатись від тієї ночі, як через пару тижнів знову “завітали” ракети.

Звикши до тривог, я не приділяла особливу увагу їм, і тому того дня сиділа складала пазли і дивилася серіал. Почувши глухий звук і колихання домівки, я підірвалась, і одразу залунав другий вибух. У мене аж душа пішла в п'ятки, уявлялося найгірше. У результаті обстрілу один об'єкт критичної інфраструктури зазнав незначних пошкоджень. Але це не найстрашніше, найжахливішим стала смерть однієї людини. Шматок російського металу забрав невинне життя. Зараз у Фастові все 450, хоча інколи пролітають БПЛА/шахеди.

Здебільшою проблемою для народу стало вимкнення світла — як на мене це абсурд. Певно деяким слід нагадати, що вони здорові, нагодовані та вдома.

З власного досвіду можу сказати, що постійні блекаути зблизили мене з родиною. Кожного вечора ми збирались на вечерю і обговорювали, як пройшов наш день, грали в різноманітні ігри. Ніколи не забуду, як ми закуповували павербанки, акамулятори, ліхтарики і лед-лампи.

Щодо навчання, то воно відновилось з середини березня, звісно онлайн (на той момент я була у 6 класі). Коли перейшла до 7, весь навчальний заклад працював дистанційно, тому що ми не мали обладнаного сховища для великої кількості дітей. А от коли я стала ученицею 8 класу, ми повноцінно вийшли до школи і ось до сьогодні відвідуємо уроки офлайн.

За період офлайн навчання, я знайшла багато друзів та гарних знайомих. Разом ми бісились, знімали відео для шкільного тіктоку, грали в карти або мафію, готувались до змагань, по типу «Джура», «Пліч-о-пліч» та ін. Але й це постійно переривається сигналами повітряної тривоги та загрозами ракетного обстрілу.

Від навчання і шкільного процесу я отримую позитивні емоції і думки, які допомагають мені відволіктись від певних проблем і постійного морального тиску через війну. Певні моменти, що відбувались за час повномасштабного вторгнення, дали мені змогу переосмислити цінність життя. Якщо до 24 лютого, я казала, що все ще попереду, хвилювалась через дрібниці, була залежна від думки людей, то зараз я стала жити одним днем, радіти дрібницям і стало абсолютно байдуже, що подумають інші, адже життя одне, і як говорив Скрябін: «Треба жити так, щоб було з чого поржати».