Луніка Анна, 11 ФМ клас, Сумський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 10

Вчитель, що надихнув на написання — Войтенко Ганна Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

23 лютого 2022 рік

Йдучи з тренування, я спитала у тата:

-Тато, а що ми будемо робити якщо, почнеться війна?

У відповідь я почула пʼятисекундну тишу, лише потім відповідь:

-Ми не будемо думати про це, але якщо щось трапиться, виїдемо з міста до бабусі, і будемо чекати там.

Я й подумати не могла що саме в ту ніч моє життя зміниться назавжди.

24 лютого 2022 рік

За вікном лунає перший сигнал повітряної тривоги, потім вибухи.

Я прокинулась о шостій ранку від шуму, який доносився з коридору. Вирішивши перевірити, я відчинила двері та запитала у батьків: «Що відбувається?»

Побачивши, що батьки збирають речі,я починала розуміти та до останнього не хотіла вірити.

Мама і тато сказали, що почалася війна. Ніколи не могла подумати, що колись почую ці слова, але розуміла, що треба щось робити. Батьки сказали швидко збирати всі необхідні речі. У голові було багато думок і нерозуміння ситуації. О десятій годині ми виїхали до бабусі в село.

Приїхавши на місце, я не знала що робити далі. Вперше за той день я взяла в руки телефон з новинами. Було купа повідомлень від друзів та рідних.

Близько одинадцятої години в кімнату забігла мама зі словами: «Вдягайтесь, треба йти у підвал».

Я дуже злякалась і не розуміла, що відбувається. Ми спустилися в безпечне місце, а за хвилин роздався шурхіт ракети. У той момент я перестала взагалі щось відчувати. Свист ворожої ракети був все сильніше і сильніше. Ракета пролетіла дуже низько та влучила неподалік нашого будинку. Лише тоді я справді зрозуміла, що кожну секунду знаходжусь в небезпеці.

Вранці, вставши з ліжка, ми почули дуже потужний вибух. Тряслись вікна і двері.

Через пів години ми вийшли на вулицю і побачили натовп сусідів. Піднявши очі, я побачила колону танків, які стояли в 100 метрах від мене. Тато одразу сказав мені зайти в будинок, а сам чекав біля дверей. Згодом ми побачили ще 43 одиниці, техніки які кружляли навколо села. Як виявилося згодом, вони просто заблукали і шукали дорогу до міста.

Все відбувалося як в тумані. Памʼятаю лише дні, які дуже швидко пролетіли та безсонні ночі у підвалі. Через тиждень батьки вирішили поїхати в місто за речами, запитавши мене, що мені привезти. Я дуже просила взяти і мене, але вони відмовили, сказавши, що там небезпечно. Я сказала привезти мої книжки, щоб у вільний час я могла читати, а сама пішла до сестри, яка живе навпроти. Разом з нею ми приготували смачний пиріг з продуктів, які знайшли в холодильнику. На той момент це було найсмачніша страва, яку я їла у своєму житті.

Так і минуло ще декілька днів. Я дуже багато плакала, просила маму забрати мене звідси і відвезти додому. Вона почала пояснювати, що там небезпечно, що вони кожен день розмовляють по телефону з друзями та родичами, і всі відмовляють нас повертатися додому.

2 березня 2022 рік

Почалися зелені коридори. Все більше і більше друзів виїхали з міста. Батьки не знали, що робити. Часу на роздум вже не було. Під вечір знову потужний вибух.

8 березня 2022 рік

Татові подзвонили друзі і сказали, що вони прийняли рішення їхати з міста. Тоді тато сказав збирати речі. І ось вже через 20 хвилин ми зібрані з речами стоїмо біля машини.

Я, мама, тато, брат, тітка та друзі поїхали двома машинами у невідомому напрямку.

Я не знала, коли повернусь додому та чи повернусь взагалі.

По дорозі прийняли рішення їхати в Полтаву.

Перші дні було дуже складно, але потім почались уроки, школа. Вони вирішили що немає сенсу сидіти тут. Або ми їдемо далі на захід України, або повертаємося додому. Вирішили спробувати повернутися. Додому я їхала зі сльозами. Страшно, боляче, адже боялась побачити та почути знову ті страшні звуки.

Через 5 годин я переступила поріг своєї кімнати вперше від початку.

Минали дні, тижні. Я звикала до реалій життя в місті Суми. Було важко, але за цей час я по-іншому дивилася на цей світ. Я розуміла, що треба жити далі, тому, що життя- це найцінніше що є у нас.

Кожного дня я чую звуки повітряної тривоги, шахедів та ракет, але вірю в наші Збройні сили України. Моя Україна дуже мужньо тримається з перших днів війни. Я вірю, що до кінця цього року війна закінчиться та 2025 рік ми зможемо розпочати по-новому.

Зараз розумію, що готова віддати все, аби повернутися в той день, підти до школи та ніколи в житті не бачити війну в моїй країні!