Запорожець Аліна, 11 клас, Орлівський НВК «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-дитячий садок» Кочубеївської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Іванюк Катерина Анатоліїівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

До початку повномасштабного вторгнення моє життя було звичайним, як у більшості підлітків. Це ті буденні речі, у яких було щастя: школа, закінчення восьмого класу, вечірні прогулянки з друзями, вихідні в бабусі з дідусем. Мені здавалося, що все так і має бути, але після однієї події моя думка змінилася.
Двадцять четверте лютого - дата, яка внесла корективи в життя кожного українця.

Мій ранок почався із дзвінка мами, вона повідомила мені про початок війни і сказала, що потрібно зібрати всі документи та речі першої необхідності. Ця новина мене дуже налякала, адже я не мала уявлення, що таке війна в реальному житті, а не у фільмі. Того ж дня через моє село почали пролітати ракети та винищувачі. Сказати, що було дуже страшно – це нічого не сказати. Ми не знали чого нам очікувати, всі соцмережі були забиті відео з руйнуваннями, вбивствами та шаленими повітряними тривогами. Рішенням моє сім'ї було залишитись вдома і нікуди не виїжджати. Та вже на наступний день у наш Херсон зайшли російські війська.

Страх засів у мені міцно та не покидав ні на мить.

Перший тиждень я майже не спала… Біля мого ліжка лежала «тривожна сумка», телефон, який я намагалася тримати постійно зарядженим. Просто якась надреальність.

Здавалося зараз прокинуся, а це моторошний сон. Страх знову сковував тіло, та постійно сплутувалися думки. Не віриться… Та раптом, якесь просвітління – я так хочу миру…миру…миру… у-у-у, завивали кулі…

Під час окупації почали різко закриватися всі магазини та аптеки. Ми намагалися запастися  деякими продуктами та ліками. Кожного дня над моїм будинком пролітало багато літаків та гвинтокрилів. Спочатку мене це лякало, але з часом я звикла. Іноді зустрічалася з друзями, але більшість часу проводила в бабусі з дідусем.

Згодом пропала мережа мобільного зв’язку українських провайдерів, змінилися гроші, у магазинах коштувало все дуже дорого. Так і пройшли мої дев’ять місяців життя під російським прапором у постійному стресі, паніці, яка іноді змінювалася апатією.

Головне, що поряд були рідні. Шостого листопада в нас зникло світло та вода, було дуже незвично в таких умовах жити. Та згодом, одинадцятого листопада в моє село зайшли наші українські війська, радості не було меж, в голові були думки, що нарешті це все закінчилося, настане тиша та спокій, і такий довгоочікуваний мир. Чи замислювалася я раніше про цінність миру? І тут враз зрозуміла… Наскільки я подорослішала.

Мої мрії не стали реальністю. Бо вже через декілька днів село почали обстрілювати кацапи з лівого берега Дніпра. Кожного разу, з дня в день було чути ці моторошні звуки вибухів, які ставали все гучнішими та гучнішими. Почалися постійні обстрілили села. Уже тоді я могла відрізнити вихід і приліт, та з якої техніки б’ють. Досі добре пам’ятаю, як в один із звичайних днів село накривали градами, ми тікали в погріб, в якому вже були готові стільці, подушки, одіяла, посуд.

Від прильотів мій моральний стан надломився, і тепер я лякаюся різких звуків чи рухів. Було прийняте рішення поїхати на деякий час до родичів, щоб трохи заспокоїтися, тому що більше терпіти ми не могли. Коли потрібно було збирати речі, я бігла обіймати всіх своїх домашніх улюбленців, пообіцявши їм, що приїду зовсім скоро. Пройшов один рік і шість місяців… а я досі не повернулась додому. Прийшло усвідомлення того, що повертатись нікуди. Мій дім зруйнований, у моєму селі не залишилося ні однієї цілої будівлі, досі не припинилися обстріли.

Моє серце  розривається, коли я бачу відео, де село розбите і таке сіре та неживе , але небо таке синє і світле.

Я не вірю, не хочу в це вірити!!! Тільки тепер прийшло розуміння того, що треба цінувати життя і тих, хто біля тебе поруч. Що мир має особливе значення, якесь таїнство, яке записано в священній книзі життя, як найвища цінність.