Кашина Дар'я, 11 клас, Академічний ліцей імені братів Шеметів

Вчитель, що надихнув на написання — Карнаух Анна Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни… Для когось це просто цифра, але для мене — це майже три роки болю, відчаю, страху за життя. Це три роки безсилля перед тим, чого не можеш змінити. Війна залишає тяжкі рани в кожному серці. Мій шлях розпочався тоді, коли вперше усвідомила, що світ навколо змінився назавжди.

Початок війни для мене був шоком. 24 лютого життя розділилося на «до» і «після». Мене розбудили звуки вибухів. Мама плакала й повідомила: почалася війна. Я не могла в це повірити, було невідомо, що робити.

Мій тато та брат – військові. Батько терміново виїздив на службу. Під час прощання у нього в очах було схвилювання та страх за нас, якого я раніше не бачила.

У результаті ми залишились у квартирі самі.

Моя сім’я жила неподалік важливих військових об’єктів, тож із перших хвилин ці місця стали ціллю для масованих ракетних ударів. Це було настільки гучно, мене не покидали думки про загрозу життя. На третій день війни ворог наступав зусібіч, і здавалося, що наше місто не витримає цього натиску. Страх і відчай були такими сильними, що реальність здавалася сном. Але все було набагато гірше, ніж ми могли уявити.

Наступного дня нас розбудили незмовкаючі, гучні сирени. Сидячи в підвалі, я не розуміла, що буде далі. Та через кілька годин будинок здригнувся від удару — це був російський літак. Ми вибігли на вулицю, і я помітила те, що ніколи в житті бачити не хотіла: паніку, налякані обличчя людей, вибиті вікна в моєму будинку та літаки агресорів, які кружляли над містом. Я з мамою змушені були тікати до знайомих у більш безпечне місце. Біжучи до них, ми постійно озиралися на наш будинок, і кожного разу, коли я бачила дим та чула вибухи, мене охоплював відчай.

Наступні кілька тижнів виявилися ще гіршими: окупація нашого міста. Щодня надходили новини про наближення ворожих військ.

Я навіть не уявляла, що на тих вулицях, де раніше безтурботно гуляла з друзями, тепер їздили патрулі агресорів та будували блокпости.

Щодня ми дізнавалися про загиблих або зниклих, бо люди просто зникали на вулицях. А коли, на свій страх, ти йдеш до магазину, щоб простояти на холоді в довгій черзі, купити хоча б хліб, то в голові були думки тільки про те, щоб повернутися додому в безпеці. Щовечора не затихали гучні звуки вибухів і пострілів.

Дякуючи знайомим, ми виїхали з міста, де відбувалися жахіття, але реалії війни. У зв’язку з ускладненням обстановки час та місце евакуації постійно змінювалися.

Нарешті час і місце, де вони можуть забрати було визначено. Коли ми проходили блокпости, мама дуже сильно хвилювалася за моє життя. Навіть коли ми їх вже пройшли, мене й маму не покидали думки про те, що нас можуть зупинити й повернути назад. Але до місця зустрічі була ще дуже велика відстань, це був фізично важкий шлях, нам довелося йти через поле, щоб уникнути патрулів, і протягом цього часу постійно було чутно стрільбу та вибухи. Я й мама так швидко йшли, що навіть не зважали на біль у ногах. Шлях був довгим, а відчуття часу зупинилося. Коли сіли в машину, змогли видихнути з полегшенням. Діставшись до блокпосту та почувши рідну мову, ми відчули що нарешті будемо в безпеці.

Тепер я з мамою живу в безпечному місті, де зараз навчаюсь. На початку нас лякали навіть звичайні звуки машин. Нарешті я почуваю себе досить спокійно, у мене з’явилися надійні друзі та шкільне життя.

Зараз, коли війна триває вже тисячу днів, я відчуваю гордість за свою країну і свій народ. Ми пройшли через багато випробувань, але є незламними. Продовжуємо боротися й вірити в нашу перемогу. Ця війна змінила мене, але вона також зміцнила мою віру в те, що добро завжди переможе зло. Бо ми є народ України!