Анна з родиною виїжджали з Василівки на пошкодженій машині, у якій вікна були замотані плівкою

Я працюю вчителем початкових класів. Коли почалась війна, на базі нашої школи був пункт, де збирали тероборону. Я була на кухні помічником. Але це швидко закінчилось, оскільки росіяни дуже швидко просунулись по Херсонському напрямку до нас. У Василівці вони були на початку березня. Уже 8 березня ходили по будинках із автоматами і все перевіряли, шукали АТОвців. 

Були бої, і коли наші відступали, то ми сиділи в підвалах. Вісім днів були без світла, води і газу. Трирічна дитина в підвалі пожила і перестала розмовляти. 

У мене двоє дітей. Старшому сину 12 років, а меншому 20 лютого виповнилося три. Як стріляють і ракети літають, дитина вам сама може розповісти. 

Евакуація наша вийшла проблемною, бо наша завучка пішла на співпрацю з росіянами, стала начальником відділу освіти і здала їм повністю базу. Тому нас не випускали, у списках на виїзд нас не було. Але оскільки я хворію на астму, то ми взяли у лікаря довідку і виїхали всією родиною. Нас було шестеро в машині. Коли востаннє прилетіло і ракета розірвалася над нашою хатою, то машину побило. Ми їхали, і вікна в нас були повністю замотані плівкою. 

Вибиралися через Оріхів, Пологи. Ті, хто першими поїхали, потрапили під обстріли. А ми їхали пізніше і бачили, як поверталися російські літаки з Оріхова з бомбардування. 

Над нами пролітав російський літак дуже низько, і це було страшно. Ми 15 блокпостів нарахували, а далі їх було ще декілька. У нас були повністю перериті речі. У інших брали гроші чи щось коштовне, але з нами їхали троє дітей малих, то нас не чіпали. Чоловіку виїзд коштував півтори пачки  цигарок. 

Ми жили в приватному будинку, у нас були нутрії, в’єтнамські свині, троє котів, чотири собаки. Ми б їх просто легковою машиною не перевезли. Мої батьки залишились в окупації. Вони живуть навпроти і зараз доглядають за господарством. 

Ми у Запоріжжі, щоб бути ближче до дому і швидше повернутися, коли нас звільнять. Я дистанційно працюю в школі. Є робота, є зарплата. Треба багато працювати, тоді не буде думок про стрес. Майже вся моя родина виїхала, і єдине, що обтяжує, – ми не можемо з батьками нормально зустрітись, побалакати. Навіть посилку передати вже не можемо, бо коли останні посилки намагалися передати, окупанти всі їх викинули на блокпості. 

Навіть якщо не стане Путіна, війна все одно не закінчиться, бо там вся країна хвора. Чоловіка сестра живе в Криму. Я їй присилала фотографії, коли російська ракета зруйнували наше пологове і дитяче відділення. Мені написали, що не вірять цьому, що ми брешемо. Побажали захлинутися своєю отрутою і сказали, що вони такого робити не можуть. І це ж Крим тільки вісім років окупований... 

Мрію, як ми повернемося додому, і все буде добре. Трошки почекати треба. Віримо в ЗСУ, у партизанів. Президенту віримо і сподіваємось, що не здамо країну. Бо стільки вже жертв! І тоді це будуть марні втрати.