Мешканці прикордонного району на Сумщині на початку війни потерпали від окупантів, тепер – від постійних російських обстрілів

Я мешкаю в Білопіллі фактично все життя, і 26 років працюю у регіональній газеті «Білопільщина». У нас була одна з найкращих газет в області і за тиражем, і за якістю. Планували розвивати своє видання. Та 24 лютого всі плани змінились. 

Ми війну почули на власні вуха. Бо вибухи були такої сили, що ми, навіть не читаючи новин, зрозуміли, що все починається. Чули з боку кордону вибухи. Наш район межує з Росією на 27 кілометрах. А живемо ми за сім кілометрів до кордону. О шостій ранку вже йшли нашою громадою танки на Київ. У місто вони не заходили, але пішли по околицях. Ми стали працювати та жити в зовсім іншому форматі. 

Наше місто було в оточенні. Фактично вже зранку стояли російські блокпости на виїзді з міста до Сум та до інших міст. Окупанти розстрілювали мирні машини, зникали люди. Тож не всі ризикували виїжджати. 

Сиділи ми в Білопіллі. Почалася паніка, люди стали скупляти все в магазинах, в аптеках, знімати в банкоматах кошти. Ми не знали, що нас чекає, але продовжували працювати. І я особисто, і наш колектив робили сюжети, репортажі, наповнювали соцмережі, людям допомогали дізнатися, де дають хліб, борошно. Ми заспокоювали людей, співпрацювали з нашими соціальними службами. Так працювали до звільнення нашої області наприкінці березня. У квітні вже остаточно область і район були звільнені.

Здебільшого якщо люди й виїжджали, то в Суми. Ті, хто залишався, працювали, допомагали старшим людям, у яких була тривога, яким було не дуже зрозуміло, що нас чекає. Ми бачили, що витворяють російські війська в інших містах, зокрема в Сумській області. Звичайно, був певний страх, певна невизначеність, але ми все це пережили. 

Коли звільнили наш район, нашу область, почалися суцільні щоденні обстріли. Нашу громаду, наш район били з усього, з чого тільки могли.  Було дуже багато руйнувань. І ці обстріли тривають. Найстрашніше те, що гинули мирні люди, діти. Сповістити про обстріл із артилерії неможливо, адже від виходу до прильоту минає 5-7 секунд, а то і 3-4. 

Найстрашніше – це коли ти йдеш по місту і немає гарантій, що дійдеш. Бо немає тривог, немає попереджень про таке. Тільки треба постійно прислухатися, одне одному дзвонити і говорити, що там-то зараз обстріл. 

Багато було важких моментів, зокрема невизначеність, коли у місті були зруйновані всі вежі зв'язку. Ми навіть не знали, що саме прилетіло по місту, чи живі наші колеги, родичі. Неможливо було з одного в інший кінець міста подзвонити і дізнатися, куди впав снаряд, і чи всі живі. Важко було. 

Велась інформаційна війна. Вона і зараз ведеться. Людей новини дуже тривожать, залякують. Ми живемо в постійній тривозі, але тримаємося, працюємо. Працюють служби, магазини, працює наша газета. Життя триває. 

Ми залишаємося в місті, працюємо. Життя триває. Мій син одружився, народилась онучка. Є певні незручності, бо світло вимикають, інтернет не завжди є, але ми продовжуємо працювати й видавати газету. Збираємо свідчення і розповідаємо про те, що тут відбувається, працюємо з багатьма іноземними журналістами, які приїжджають і пишуть про наш край. Надаємо їм архівні фотографії і свідчення про те, що тут відбувалося. Це - певна місія, що тримає нас тут. 

Програма-мінімум – це зберегти наше видання, якому майже 105 років. Наша газета пережила різні періоди. Хочеться зберегти нашу роботу, бути корисними, залишитися в місті. Щоб вціліла наша редакція, наші особисті будинки. Щоб були живими і здоровими наші родичі, близькі. Наразі багато людей із нашого колективу та наші друзі воюють, захищають країну. Але все-таки ми хочемо жити у своєму місті, допомагати його відроджувати і працювати. Це те, що нас тримає.