Перепелиця Крістіна, студентка 2 курсу КЗ СОР "Сумський фаховий медичний коледж"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яценко Ірина Леонідівна

Війна. Моя історія

5-та ранку. Незрозумілі звуки. Телефонний дзвінок. - Алло, дорого ранку - Алло, доброго, чому так рано прокинувся ? - Почалася війна - У сенсі?.. Після цієї розмови в голові тільки єдина думка. “Війна. Що робити?” Я живу за 30 кілометрів до кордону з країною агресором. З мамою та сестрою ми тільки переїхали в нову квартиру. Більша частина речей ще не розібрані.

Перші дні я не виходила з квартири, чула тільки вибухи десь за містом та звуки машин. Машин, на яких сім’ї залишали свою домівку, не знаючи чи повернуться вони назад. Назовні виходила тільки мама- їй це необхідно. В перший день війни вона їхала в лікарню, а попереду були танки з “Z” символікою.

Ніхто тоді не знав, наші чи ні. Але повертаючись назад, все стало зрозуміло, на трасі були згорілі залишки танків та трупи. Трупи ворогів, яких ми зупинили голими руками. Навчання закінчилося різко, нас перевели на “канікули”, а через деякий час все таки почалося дистанційне навчання. Я не розуміла, навіщо?

Зараз розумію, навчання не дало нам повністю зануритися у війну. На початку 9 класу я обрала професію медика. І зараз, будучи на 2-му курсі, я розумію, що зробила правильний вибір тому, що на даний момент це саме ті люди, які потрібні і в тилу і на фронті.

Кожного дня ми слідкували за новинами, боялись і раділи кожному моменту, який відбувався з моєю країною. Тривоги лунали частіше, ми почали розрізняти “виходи” і “приходи”. Вдень ми часто ходили в підвал ніж в ночі, до одного моменту... 2-га година ночі, тривога, ми ще не спали тому вирішили про всяк випадок одягнутися тепліше. Сестра була на кухні, ми з мамою стояли біля вікна і оглядали людей, які мов мурахи бігли у підвал, як у мурашник. Потім все як в фільмі, але на жаль не з хепі-ендом.

Пролунав “вихід”, небо стало ясним, а ракета летіла прямо в мій дім, на мою родину. Я швидко відтягнула нас з мамою від вікна та з острахом чекала. “Що ж буде далі, невже смерть?”- лунало в моїх думках. Ракета пролетіла наш будинок, але вибуховою хвилею вибило вікна в під’їзді. На щастя, ми живі, в той момент я відчула наче, ще раз народилася.

Ми почали швидко збирати необхідні речі: корм, тарілки, консерви та інші речі. Ледве впіймавши кішку. Я не могла її залишити, ми спустилися до підвалу. Після цього моменту було прийняте рішення їхати в більш безпечне місце. Довго думаючи куди і чим не прийшлося.. На наступний день пустили потяг “Суми- Івано-Франківськ”. Ми поїхали в місто Тульчин, там в селі жили родичі, які нас прийняли.

Війна знайшла нас і там. Ракети літали над головою. Ми їхали на Вапнярку, це залізнична станція, і почули вибух. Одразу зупинилися думаючи, що це газовий балон, тому що машина була старою. Як виявилося, це була збита ракета, яка впала в кілометрі від нас. Страху тоді не було, було лише розуміння, що війна настигне всюди. Від неї не сховаєшся.

Я довго не могла без своїх рідних, які залишилися в місті, тому повертаємося назад у Білопілля. Приїхавши, ми забрали кота, цінні речі та повернулися в квартиру. Звісно були обстріли міста, але ми вже не боялися. В кінці літа ми винаймаємо квартиру в Сумах, робимо косметичний ремонт, радіємо, що хоч трішки перенеслися від війни. Почалися відключення світла через масовані обстріли інфраструктури. Ми навчилися жити без води, світла, тепла.

Виходить правда все, що нас не вбиває- робить нас лише сильніше. Наше життя потихеньку налагоджується.

Звісно, переїхавши в безпечне місце, я ніколи не забувала про свою домівку, тому літом приїхала до своєї бабусі та весь час проводила з нею. Після спокійного життя, було незвично прямо в магазині попасти під ворожу артилерію. Для мене це не стало стресом, я була більше здивована тим, куди “прилетіло”. Приліт в парк, вбило 3-х людей. За 10 хвилин до обстрілу я хотіла піти в парк, але вирішила спочатку зайти в магазин.

І це врятувало моє життя. Тоді на емоціях не було страху, але зараз я розумію, що моє життя було в декількох хвилинах від смерті.

Зрозуміло, що війна не закінчилася, але нічого не повинно зупиняти наше життя. Зараз ми живемо і відчуваємо себе в безпеці через воїнів. Вони боронять наш спокій, дітей, сім’ї, кордони. Вони кладуть на ваги “війни” своє життя. Важливо їх підтримувати, морально, матеріально і навіть психологічно. Останнім часом люди не задумуються, як там і що? Але важливо пам’ятати “ Якщо тил забуде за фронт- то фронт забуде там, де тил"