Мені 61 рік, я на пенсії. Ми не виїжджали ніде, були в окупації. Нас вже звільнили, але через Дніпро росіяни стоять і нас обстрілюють кожен день і ніч. Ракета нам у хату залетіла, наполовину здетонувала. Це було в окупації, а ще 30 вересня був приход по сусідах. Вибило всі склопакети, дах побитий. Так живемо - і не знаємо, що буде далі.

Коли ми були окуповані п’ять місяців, взагалі нікуди не ходили, нічого не брали. Їли тільки те, що у нас було. Мололи крупу, робили самі хліб. 

Мололи дерть, пересівали - те і їли. Я робила всякі прянички, з сусідами ділилися. 

Зараз нам, слава Богу, водичку зробили. Світла немає, гуманітарну допомогу нам возять, допомагають. Давали брикети і дрова для опалення. 

У племінниці син воював, зараз його комісували. Племінники воюють. Я погрожувала нашій новопроголошеній голові, була проти неї. А тоді хтось щось наговорив – і мене приїхали забрали. Може, мене Бог спас. Там якась жіночка була - то кати на неї переключились, а мене відпустили. Сказали, що якщо ще раз приїдуть, то розстріляють. Після того моє здоров’я дуже погіршилося.

Мрію, щоб війна закінчилася, і все налагодилося. Щоб у нас була незалежна і процвітаюча країна. Щоб був мир. Я надіюсь, що саме так буде.