Сивинюк Аріна, учениця 8 класу КЛ №4, м. Кривий Ріг

Вчитель, що надихнув на написання есе — Василенко Вікторія Іванівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

У лютому завжди похмурі ранки, але цей був дивним, сумним і розгубленим. Мама не розбудила мене, щоб йти до школи і я подумала, що знов повідомили про мінування. Коли я вийшла зі спальні, то у квартирі не пахло сніданком, а мама сиділа біля телевізора і вслухалась у кожне слово телеведучої з новин, яка чомусь знаходилась не в студії, а у підземному паркінгу. Мама підвела очі на мене, а в них стояли сльози. Так розпочався наш шлях війни…

Коли вперше залунали сирени, мама попросила мене перейти в коридор і там пригорнула мене до себе, наче хотіла закрити собою від усього світу.

Тоді ми ще не знали, що коридор буде нашим прихистком на довгі місяці і в ньому для мене буде збудоване ліжко із стільців, ковдр та подушок. А мама перенесе туди всі настільні ігри і буде грати зі мною під час сирен, як ніколи. І буде радіти кожній моїй перемозі в грі та, посміхаючись крізь сльози, говорити: «Як я хочу, щоб ми перемогли…»

Перші тижні березня уроків не було, але я ходила до школи з мамою. Коли ми йшли по вулиці, вона тримала мене за руку, дуже міцно.

До закладу приходили вчителі, технічні працівники і просто мешканці із будинків навпроти. Ми різали тканину і плели маскувальні сітки. Від ножиць у мами на пальцях були мозолі, але вона щодня із іншими колегами і зі мною ходила до школи, бо це був наш шлях наближення перемоги. А ще у закладі не було учнів, тому було дуже тихо, я запам’ятала цю тишу, а мені так хотілось спілкування з однолітками. І знов була сирена і ми йшли до бомбосховища.

На початку квітня зателефонував мій батько і попросив терміново побачитись. Ми зустрілись і він повідомив, що завтра від’їжджає захищати нас і Україну, і поїхав... Ми стояли з мамою біля під’їзду і дивились йому вслід. Мама, тяжко зітхнувши, промовила: «Пишайся своїм батьком. Він обрав шлях справжнього чоловіка-захисника!»

Ми постійно спостерігали за новинами. І раділи найменшим успіхам наших воїнів. Я не розуміла всього в чому звинувачували окупанти наш народ, але від того, ще більше любила його. А ще, нам з мамою подобалось, як українці, перебуваючи у величезній небезпеці, насміхались над ворогом і перетворювались у справжніх героїв. Наприклад: фраза про «руський воєнний корабель», наше слово «паляниця», яке вороги не могли правильно вимовити, сільські дядьки, що з гострим слівцем голіруч виходили до озброєних солдатів і лягали під танки, щоб вони не проїхали далі, вкрадений танк із допомогою коня, фраза про насіння і соняшники, і пісні – все це і багато іншого стане символом незламності України в умовах повномасштабної війни. А мама згадає рядок поезії Лесі Українки «Щоб не плакати, я сміялась…». А ще додасть, що це про нашу Україну сьогодні, долати важкі часи з гумором завжди легше, це правильний шлях.

Влітку мама прийняла рішення поїхати з країни. Потяг рушив, і чим далі ми від’їжджали, тим ставало спокійніше, мама навіть вимкнула голос, який з телефонного застосунку оповіщав про повітряні тривоги. Зустріч з бабусею, родичами, нові враження від іншої країни, сонце і море, а ще ми спали не на підлозі в коридорі, а в ліжку – все це тривало цілих два місяці. Але жодного разу мама не говорила про те, що ми тут залишимося назавжди. У серпні ми повернулися в Україну. Дорога була довгою, тяжкою і з присмаком невизначеності. На кордоні стояло багато автобусів із жінками та дітьми. «Вони всі повертаються, а найкращий шлях саме додому», - сказала мама і стомлено подивилась у вікно.

Зараз жовтень 2024 року, 972 день війни, ми - вдома. Волонтеримо, донатимо для ЗСУ, підтримуємо внутрішньо-переміщених, у нас в ліцеї є такі учні.

Давно по прибирали «халабуди» в коридорі і більшу частину ночі спимо в ліжку, до чергової сирени. Здавалося, що все має припинитися, та от тільки прильотів у місто побільшало. Це наче якийсь «сюрр»: стоїть дев’ятиповерховий будинок, а в ньому діра і життя немає. Або був сучасний готель, а тепер – руїни. Навчаємось у змішаному форматі, навіть художня школа дистанційно. Дуже хочеться більше спілкування із однолітками і не в укритті, а вільно, щоб без тривог. І щоб тато повернувся живим і здоровим.

Зараз мій шлях – навчання, щоб вирости освіченою громадянкою своєї держави - України, щоб бути їй корисною, щоб нести славу про неї по світу, щоб ніколи не допустити повторення того жаху, який ми відчули 24 лютого 2022 року.

ак справедлива перемога ще попереду, але вона обов’язково буде, бо наш український народ незламний і єдиний, наші захисники найвмотивованіші, найзавзятіші – вони мужні і захищають свої родини і землю. А найголовніше, що ми обрали шлях правди, честі і добра, а значить з нами всі світлі сили, які підтримують нас на цьому шляху і ми вистоїмо, бо по-іншому ніяк, бо світло завжди перемагає морок!