Гринаковська Олександра, 10-б клас, Печерський ліцей № 75

Вчитель, що надихнув на написання — Пошванюк Надія Степанівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я була звичайною школяркою із достатньо щасливим «дитячим» життям. Але 24 лютого – змінило на: до і після. Початок війни мене дуже травмував. У цю мить зрозуміла для себе, що дуже подорослішала.

У мені померла моя дитяча частинка душі. 

Цей ранок запам’ятала назавжди, як прокинулася від слів, що почалася війна. Телевізор не вимикали, весь час було чути лише: «Війна, війна, війна…» Ми з батьками взагалі не знали, що робити – були в панічному стані. З міста тікали та їхали до нас родичі, у заміському будинку жило 8 людей. У найстрашніші години переховувалися в гаражі, та кожну ніч ночували в підвалі.

Я пам’ятаю, як мама розповідала мені жахливу новину про те, що мого однокласника вбили окупанти.

Усвідомлення – це все поруч, це все відбувається тут і зараз, ми можемо бути на крок від смерті.

«Хотілося б мені, щоб це сталося в інший час – не в мій. – І мені б теж, та й усім, хто дожив до таких часів. Але вибирати не дано. Ми можемо тільки вирішити, як розпорядитися своїм часом»,  – Толкін.

На початку березня батько вирішив вивезти мене, маму, бабусю та песика у Камʼянець-Подільський. У цьому місті змогла відчути себе подалі від війни, без постійних обстрілів, паніки. Наші друзі запропонували приїхати до них та дали нам можливість безкоштовно жити в їх квартирі. Вони зустріли нас гостинно. Тоді, я зрозуміла, що дійсно є добрі люди, які можуть підтримати та допомогти в такий складний час. Через декілька днів батько вирішив повертатися до Києва, було дуже сумно, у мене була істерика. Там 

він розпочав займатися виробництвом бронежилетів для військових, знаходив та надавав гуманітарну допомогу, купував ліки, їжу.

Мама теж не залишалася осторонь від людського горя, адже до Камʼянця-Подільського зі сходу приїздило багато людей, які не мали навіть змінного одягу, їх селили у школах, закритих гуртожитках. Вона знайшла себе у роботі у волонтерському центрі для переселенців. Я також у вільний час допомагала матусі, а ще ми плели маскувальні сітки для військових.

Нові реалії життя забрали у мене всіх друзів. Так, вони десь є, але не поруч, адже поїхали у інші міста, країни. Перебувати завжди вдома зі своєю дуже хворою бабусею та дивитися на її стан, було дуже сумно. Відчуття самотності, розпачу… «коли ж прийде мама». Через пів року поїхали до Києва, я була рада, що, нарешті, повернулася додому, у свою кімнату, побачила свої речі. Виявляється, що світ уже не такий, як був раніше.

Бабуся моя після переїзду потрапила у лікарню, де через пʼять днів померла. Це була важка втрата для нашої сім’ї.

У Києві посилилися обстріли, стало небезпечно, тому батьки вирішили, що я і мама поїдемо до Румунії. Навіть ніколи не могла уявити, що потраплю в цю країну. Мама обрала її, щоб бути якомога ближче до батька. Там ми вперше за довгий час відчули радість від спокою та мирного життя, не чуючи звуки сирен та вибухів. Там було багато дітей з України, з якими подружилися та, нарешті, відчула себе підлітком. Але цей період гарним я теж не можу назвати. Саме тоді померли двоє достатньо близьких для батьків друзів. Один – «військовий», мій батько розпізнавав його у морзі, (я навіть не можу уявити, що він тоді відчував), а у іншого – зупинилося серце. Тато намагався приховувати цю інформацію, щоб не травмувати мене і маму. Та найжахливіше – ми були далеко і не могли підтримати в цей складний момент. Коли зменшилася кількість обстрілів Києва, батьки вирішили, що можна повертатися додому.

Щоб бути ближче до школи, наша родина мусила переїхати з передмістя до Києва. Тут розпочинається моє «нове шкільне життя». 

Виявилося, що з друзів не залишилося нікого: обʼєднали класи. За рік навчання ні з ким не потоваришувала, увесь час відчувала самотність та сум.

Я закінчила девʼятий клас з відзнакою та вирішила перейти у школу, де навчається моя подруга. Тут відчула себе на своєму місці, почала посміхатися, життя заграло новими барвами (проводила час у великій компанії, гуляла після школи).

Але нещодавно відбулася ще одна втрата – мій дідусь.

До сих пір мене шокує та дуже засмучує ця подія…

Війна зробила мене дорослішою, мої «дитячі» роки дуже швидко «перегорнулися». Розумію, що дитинство не поверну, війна вкрала його в мене. Хочу миру і спокою, того часу, як я жила раніше. А батьки мої хочуть перемоги. Це був період сліз, стресу, тривог, обстрілів. Країна страждає від насилля, смертей, втрати житла та віри в майбутнє. Головне питання: «Коли закінчиться війна?» «Якими ми будемо людьми, якщо ми вже радіємо тому, що помирають росіяни. Якими будуть військові після закінчення війни?» – ці питання є найскладнішими та найстрашнішими. Злочинні дії росії –  ніколи не забуду. Перемога може бути за тими, за ким правда.

Слава, шана тим, хто загинув та тим, хто боронить нашу країну.