Новікова Дар’я, 16 років, учениця 11 класу спеціалізованої школи №91, м.Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Шинкаренко Людмила Василівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна…завжди здавалось, що це десь далеко й ніколи не може трапитись зі мною, в улюбленій і мирній країні. У країні, яка тримала вектор на розвиток, благоустрій і щасливе майбутнє всіх мешканців. На жаль, прийшло «лихо» на нашу землю, яке намагається залякати, відібрати найцінніше - свободу і волю. Це «лихо» - росія, що була гарантом забезпечення, збереження нашого суверенітету і яка підступно зрадила, знехтувала всіма домовленостями і нормативами, нахабно напала на нашу Україну.

24 лютого - цей день назавжди закарбувався в моїй пам’яті. Тривожний ранішний дзвінок брата з-за кордону розділив моє життя на «до» та «після». Почувши запитання: «у вас, що там….війна?», я відчула, як затремтіло тіло і підкосилися ноги. Як таке могло статися в XXI столітті, у цивілізованому світі, де можна вирішувати питання дипломатичним шляхом?

Я ніяк не могла усвідомити реальність подій, за вікном відбувався хаос: черги людей, паніка, пробки машин.

Моторошно хапала все, що потрібно було для перебування  в укритті, це був інстинкт самозбереження, який до цього жахливого дня я ніколи раніше не відчувала. Попри все віра й надія переважили мій страх, а думки про те, щоб залишити рідну Батьківщину не виникало ні в мене, ні в моєї родини. Я вірила і продовжую вірити у священність нашої стародавньої землі та в захист відважних захисників, які, не вагаючись, віддають свої життя за волю і свободу українського народу, за територіальну цілісність держави. Адже для українців жити в неволі - не жити, а бути залежними - не бути.

У зв’язку з подіями, що відбулися впродовж деякого часу, відчула, що почала змінюватися моя свідомість та світогляд. Усе те, що до війни я вважала занадто важливим, без чого не уявляла своє життя, раптом втратило свою цінність й відійшло на задній план.

Усвідомила цінність і важливість власне самого життя, а не матеріальних потреб, навіть здалося, що я стала набагато дорослішою…

Найбільш приголомшливим для мене та моєї сім’ї стало те, що відбулося вторгнення «братської» країни, де люди одного з нами віросповідання, навіть родинних та дружніх зв’язків, тобто це є справжня братовбивча війна. Коли глибоко усвідомлюєш, що нападаюча сторона може бути якоюсь далекою родиною, то стає моторошно від усього жаху цієї страшної війни. Не покидає думка,

як можна бути настільки лютими і безжалісними, щоб створювати такі страшні злочини, які відбувалися в Бучі, Ірпіні, Гостомелі, Маріуполі та в інших містах України. Хіба можна так знущатися над цивільними людьми?

Мир для мене сьогодні, перш за все - наша перемога над країною-агресеркою, перемога добра над злом, перемога справедливості і правди над брехнею. Влучний  вислів: «Хто до нас прийде з мечем, той від меча і загине», який приписують Олександру Невському. Я переконана, що саме ці слова варто почути нападникам, тим, хто свідомо йде на насильство, аби привласнити чуже.  Коли всі мої рідні та друзі є поруч зі мною, і я можу спокійно насолоджуватися краєвидами прекрасної України, гуляти безпечно,без зайвих тривожних думок, мріяти про майбутнє та власний розвиток у своїй вільній, незалежній країні - і буде моїм миром, що дає спокій, надію та впевненість у завтрашньому дні. Пишаюся тим, що я українка і сьогодні наш народ для всього світу є символом незламності.