Кушнір Мирослава, 11-б клас, Теофіпольський ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання — Денисова Тетяна Віталіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Кожен із нас ніколи не здогадувався, що колись настане час, коли нас спіткає таке лихо – війна. Страхіття, яке руйнує тисячі життів. Горе, яке несе в собі один смуток. Отже, зараз варто замислитися та поставити собі запитання : Що означає для мене війна?

Особисто для мене війна асоціюється лише з горем, очікуванням, морем сліз та великою кількістю втрат. Це лихо, яке принесло нам одне лиш розчарування.

Щоразу страждають ні в чому не винні люди, які просто хотіли насолоджуватися моментами, діти, які так і не дізналися як чудово жити на цьому світі, підлітки, які хотіли вступити до омріяних закладів вищої освіти та у подальшому побудувати щасливу сім’ю.

У всіх них в одну мить відібрали право на життя. Саме тому, мабуть, кров та смерть – ключові поняття щодо теми війни у моєму розумінні. І це, звичайно, можна легко аргументувати, адже щодня наші захисники та захисниці ціною власного життя виборюють наше світле майбутнє, нашу можливість на існування. В той час, як російські війська просто безжально продовжують обстрілювати нашу Батьківщину.

Тоді чому ж інші держави не припиняють чинити свій вплив на Україну багато століть поспіль, а хочуть навпаки поширити тут свої ідеологічні погляди та загарбати її території ?

Ще з давніх-давен кожен народ хотів зламати та усіляко принизити українську національність. Будь-якими способами не хотіли допустити того, щоб Україна ставала кращою. Це проявлялося у різних сферах, зокрема : в політичному напрямку, культурному, освітньому та навіть науковому. Проте найбільше, мабуть, утиски проявлялися в культурній сфері, зокрема в мові.

Запитаєте ви: ” Чому саме мова була основною причиною цькування народної ідентичності?”. А все надзвичайно легко пояснити, адже 

мова-це ідентифікатор кожного народу. Це та скарбниця знань, яка збагачується щорічно від нових поколінь і несе в собі багатовікову історію нашого минулого. 

Через мову проявляється наш людський характер, і ми формуємось, як особистість.

Це той атрибут, який проніс крізь роки боротьби багато страждань, щоб врешті-решт довести нам свою важливість. Не дарма наші предки обшліфовували її та робили більш милозвучною. Через це можна вважати її невід’ємною частиною нашого життя, котра зберігає свою історію. Ніхто не повинен нехтувати її вивченням та збагаченням.

Чи не кожному було б досить цікаво послухати розповідь близької нам людини про пройдений нею шлях саме у такий важкий період? Чим же можу поділитися особисто я ?

Мій шлях був не такий важкий, як був, можливо, у інших людей, які знаходилися під обстрілами, проте я також мала досвід, і на початку війни перебувала за кордоном.

Знаходитися в іншій країні, не знаючи мови, було досить складно, але ще складніше було те, що ти почуваєш себе, наче «не у своїй тарілці». 

Переглядаючи щодня новини, серце рвалося на шматки від почутого та побаченого на власні очі. Ворожі війська безжально нищили український народ.

Іноді хотілося просто заплющити очі та вкотре запитати себе: «Це дійсність чи лише страшний сон?». Але, на жаль, це була сувора реальність. Хижа й жорстока, неначе зграя вовків. Щось до болю безвихідне та неминуче.

Минали хвилини, спливали дні. Невдовзі ми повернулися додому, і всі завжди проживали ці моменти разом, у колі сім’ї. Все знову і знову чули звуки тривоги. Все знову боялися відкривати стрічку новин, як тоді, коли зробили це вперше, почувши: «В країні розпочалася війна, на території України вводиться воєнний стан».

Ще з того часу нам сказали: «У вас немає інших варіантів, ніж здатися», в той час, як ми казали: «У нас немає інших варіантів, аніж перемогти». 

От саме з того часу і розпочалася вкотре наша боротьба за можливість існувати, як окрема, незалежна держава.

З підручників історії нам відомо про сотні та тисячі війн, котрі відбувалися між представниками різних держав. Проте через такий великий проміжок часу, людство досі не засвоїло жоден урок, тому й далі продовжує себе безжально нищити. Важливо вчитися на цих помилках, щоб у майбутньому не дати змогу нашим предкам повторювати їх знову. Вчитися варто для того, щоб у майбутньому було чим пишатися.

Отже, підбиваючи підсумки з сказаного, хочу зазначити те, що ми повинні пам’ятати, якою ціною виборюють наше сьогоднішнє життя. Щоденно повинні завдячувати нашим захисникам та захисницям, які обороняють нас від цього зла, наражаючи в цей час себе на небезпеку. І пам’ятаймо: ми самі творці своєї власної історії!