З першого дня війни окупанти відрізали Херсон від постачання українських товарів. В місті найважче було знайти ліки і дитяче харчування

Перед війною я працювала в адміністрації торговельного центру. В ніч на 24 лютого перед нашим центром сталася пожежа, тому я була всю ніч на зв’язку з пожежниками і поліцією. За мною не захотіли їхати, бо сказали, що вже починається обстріл. Я не повірила, включила новини і побачила, що вже доходять до нашого міста, обстрілюють, росіяни вже на Антонівському мосту. Були підірвані заправки, і через міст почали вже йти. Я не вірила своїм очам і вухам. О сьомій ранку таксі вже неможливо було визвати, всі люди їхали в різні сторони. Я їхала на роботу, люди свій товар вивозили. Там взагалі ніхто не міг прийти до тями. 

У нас народилася внучка в січні місяці, а за дитячим харчуванням стояли черги. Кілометрові черги були в аптеку: люди вигрібали все, кому треба і не треба. По всьому місту їздили за харчуванням дитячим, тому що у невістки зі здоров'ям проблеми - вона не могла сама годувати дитину, то в нас були постійні пошуки. 

Під час війни мама не ходила: в неї ще в жовтні була операція. Вона поламала стегно, тому лежала вдома, трішки підіймалася ненадовго. Найстрашніше було виходити на вулицю. 

Страшно було, коли до нас стукали чи дзвонили, тому що багато людей з дому позабирали, і по цей день ніхто не знає, де вони. Ніхто не пояснював, куди зникають люди. 

Пропав зв'язок – прийшлося купувати їхні sim-карти, бо потрібно було хоч якось між собою спілкуватися тим, хто залишився. Багато чого було. 

Син мій зв’язався з племінником і домовився, що він заїде нас провідати. Він ще привіз нам гроші, які син передав. Племінник запропонував нам поїхати до нього на пару тижнів, поки все закінчиться. Ми надіялися, що нас відіб’ють. Не брали з собою речей, бо їхали на два тижні. Та обстріли стали ще сильніше. 

Ми залишилися на одну зиму, а вже йде друга зима. У Херсоні неспокійно, нині навіть немає можливості поїхати взяти теплі речі. Туди ніяк не потрапиш на постійне проживання. Люди там тримаються. 

Я хотіла повертатися, періодично їздила у Херсон, коли можливість була. Ми ще числимося на роботі - думали, що будемо відновлювати свій торговельний заклад. До лютого я їздила часто: то речі забирала, то по роботі. Я надіюсь, що ми повернемося додому. Зараз я не працюю, мама майже нікуди не ходить, потрібно їсти готувати.

Я кожен день сподіваюсь, що війна закінчиться завтра. Думаю, що весною ми будемо в себе вдома, бо в цю зиму щось вирішиться. Мрію жити в себе вдома, відновлювати своє рідне місто. Щоб усі залишилися живі і здорові. Так, як раніше, вже не буде, але я надіюсь, що не буде гірше, ніж тоді. Головне - їх звідси вигнати.