Гладковська Діана, учениця 11 класу Комунального закладу "Вінницький ліцей №11"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гладковська Наталія Володимирівна

Чому бути українкою - це моя суперсила?

Рідна мова, рідна хата, рідна земля – це наше все! Ніколи й ніхто не забере цього в нас! Ми не віддамо ані шматочка рідної землі, бо є гордим народом з таким великим серцем, яке можна побачити  з космосу. Ми – нація безсмертна, хоробра й водночас миролюбна, щира й гостинна.

Усе залежить від того, хто прийде до нас у «гості»: якщо з добрими помислами, то й ми радісно зустрінемо хлібом – сіллю,  борщем зі сметаною, варениками з картоплею та салом з часником. Але якщо завітають лихі люди, то й отримають усю нашу лють, ненависть і зневагу. Це закладено в наших генах ще з прадавніх часів.

Страшна війна прийшла в мою домівку, на мою квітучу землю. Принесла горе, страх, розруху й смерть… Але чому це сталося? Чому так званий «старший брат» вирішив нас знищити? У чому ми винні? Невже тільки в тому, що народилися українцями, що без тями любимо свою землю? Мені це важко збагнути… Як таке могло статися в ХХІ столітті? Невже нас нема кому захистити? Ой ні, що це я?

У нас є захист! Наші доблесні захисники й захисниці, наші Янголи-охоронці мужньо боронять рідну Батьківщину, не шкодуючи ані здоров’я, ані життя. Це люди з великої літери! Це справжні Герої! І я з гордістю можу сказати, що мій тато теж до них належить.

Адже, не вагаючись ні хвилини, він вирішив іти на війну в перший же день, 24 лютого. Тоді в його очах я побачила щось нове, те, чого не бачила раніше: рішучість, упевненість, хоробрість, незламність і… страх… Страх не за себе, а за нас, його родину. Він ніби постарішав на кілька років. Я за нього дуже хвилююся, але водночас безмежно ним пишаюся, адже тато зайняв гідне місце в рядах 79-ї бригади десантно-штурмових військ наших доблесних ЗСУ.

Я впевнена, що їхнім патріотизмом будуть захоплюватись не лише українці, а й люди усього світу.

Хоч я проживаю далеко від лінії фронту, але сповна відчула весь біль і страх, який несе війна, коли прийшла звістка, що мого татка поранено. Тоді час зупинився і все навколо почорніло…Та слава Богу й доблесним медикам, він одужав і знову став у ряди захисників для нерівної боротьби з ворогом.

Навіть не віриться, що нещодавно кожен з нас жив своїми турботами. Але як тільки ворог переступив поріг нашого дому, усі, як злагоджений механізм, об’єдналися в одне ціле, в один міцний непереможний кулак. Так, саме в кулак, яким безстрашно б’ють російське військо орків, що підступно на нас напало серед ночі.

Вороги хотіли захопити Україну за три дні? Та нічого в них не вийшло й не вийде! Хіба вони могли припустити, що до бою за рідну землю стануть усі – від малого до великого. Та де їм це знати? Потрібно бути Українцем, щоб збагнути це непереборне бажання захистити рідну землю від ворога. Воно закладено в наших генах.

Ось і я не сиділа склавши руки, разом з друзями та мамою день у день ходила плести сітки в місцевий магазин, у складському приміщенні якого був наш «міні-цех».

Та що я? Я – учениця 11-го класу, а скільки існує історій про малих дітей, які власноруч виготовляють поробки або, не шкодуючи улюблених іграшок, із радістю з ними прощаються, продаючи за копійки, які передають для ЗСУ.

Гортаючи сторінки історії України, ми можемо провести чіткі паралелі між страшними тогочасними й теперішніми подіями. Кожне покоління українців відчуло на собі «братню любов» росіян. Ось настала й наша черга…

І ми обов’язково вистоїмо й переможемо морок, який, як чорний саван, огорнув нашу землю. Я знаю, що наші славні воїни не тільки дадуть відсіч ворогу, але й заженуть його назад у лігво, з якого він уже ніколи й не погляне в бік України, боячись знову отримати грізну відсіч.