Нижник Дар'я, 10 клас, КЗСОР "Конотопський обласний академічний ліцей "Лідер"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тропак Дар'я Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Вона торкнулася кожного з нас. Незважаючи на те, де ми знаходимося, за кордоном чи в Україні, усі зазнали морального краху. 24 лютого я прокинулася о 7 ранку. Усі канали інформували про початок війни та швидке просування російської армії по наших територіях. Чесно кажучи, єдине питання, яке мене хвилювало того дня – чи йти мені до школи?

Перший рік війни в моєму місті минув відносно спокійно: обстрілів та паніки не було. Люди продовжували працювати, навчання проходило дистанційно.

Усі просто слідкували за інформаційними каналами та дізнавалися про ситуацію в країні. Як би це егоїстично не звучало, але я не розуміла: чому люди покидають свої домівки? Нас не обстрілюють, то чого їхати? 23 квітня 2023 року. О 3-й ночі я прокинулася від того, що моє ліжко «підстрибнуло». Підхопившись та нічого не зрозумівши, просто накрилася ковдрою з головою. Стався перший обстріл мого містечка.

Рашисти поцілили у домівки цивільних людей. Усі мешканці міста були просто шоковані, але про переїзд поки ніхто не згадував.

3 вересня 2023 року. Перший день навчання. Бах! Бах! Бах! Бах! І так ще разів 20… Стовпи диму та звук тріскання шиферу лунав по усьому місту. Такого Першого вересня я не очікувала. З цього моменту я почала почувати себе пригніченою, бо обстрілювали постійно! У жовтні протягом тижня усі заводили будильник на 6 ранку. Чекали. І кожного дня о 6 ранку ми отримували такі неприємні «подарунки», як міни.

Одного звичайного дня я пішла за покупками у супермаркет. Купила хліб, кефір та яйця. Хотіла ще купити бабусі її улюбленого морозива «Каштан», але мені не вистачило грошей та вирушила додому і тут…свист у мене над головою. Знов обстріл. Я рефлекторно впала животом на землю.

Приліт був у супермаркет, з якого я  вийшла 30 секунд тому. Додому повернулася вже без яєць.

Я категорично не хотіла переїздити до іншого міста та залишати усе майно, друзів, дім. Чому, спитаєте ви? Дружба – назва мого рідного містечка. Там я народилася, виросла та жила. Сама назва міста за себе говорить, наскільки мені було там добре. У містечку було все: родина, друзі, однокласники, моя команда з волейболу та її тренер – Сергій Михайлович (пречудовий чоловік!) та багато інших людей, без яких я не уявляю своє життя.

Проходячи вулицями, до голови лізуть спогади, які асоціюються з цими місцями. Це єдине, що залишилося у мене. Спогади…

Через постійні обстріли ми були змушені евакуюватися до Конотопу. У мене не було вибору, ні одного кращого варіанту. Вони, ті злі люди, не питали дозволу, а просто лишили мене домівки, хоча це був не єдиний варіант їхньої долі.

16 жовтня 2024 року. Зараз я в безпеці, сиджу в шкільному підвалі ліцею «Лідер». Я маю чудових нових однокласників, сусідів по кімнаті, розуміючих вчителів. Моя родина поруч зі мною і це головне! Чи не пожалкувала я, що евакуювалася? Ні. Чи сумую я за минулим? Звичайно. Але я намагаюся змиритися, бо найголовніше – те, що ми живі! Життя одне і Ви повинні спробувати зібрати всю силу в кулак та перемогти! Побороти страх, невпевненість і йти далі. Дякую усім українським воїнам за те, що продовжуєте моє життя на кожен день уперед!  

Як казав мій тренер Сергій Михайлович: «Ти, головне, повір у себе – і все вдасться!»