Танасійчук Єва, 10 клас, Печерський ліцей №75

Вчитель, що надихнув на написання — Чучук Ірина Юріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Усе почалось 23 лютого. Ніхто нічого не підозрював. Я проживала свій звичайний день. На ранок 24 лютого я прокинулась від дзвінків родичів, які казали, що почалась повномасштабна війна. Мені було складно це усвідомити. Ми з батьками почали швидко збирати найнеобхідніші речі та їхати з рідного Києва, адже було дуже моторошно знаходитися вдома. 

Напрям тримали до родичів, які живуть в Івано-Франківській області. Їхали ми близько трьох днів, дорога була дуже складна!

Всією Україною були величезні затори та паніка. І от нарешті ми у більш-менш безпечному місці! Там ми пробули десь до кінця літа 2022 року. У серпні в мене зʼявилась ідея приїхати в Київ, зробивши сюрприз до дня народження подруги. Ніхто не очікував. Усі мої друзі були шоковані, адже ми не бачились близько півроку.

Мій сюрприз вийшов вдалим, майже весь серпень я прожила у Києві, гуляла з друзями та намагалась максимально насолодитись цими моментами! Але на душі все одно був нестерпний біль та відчуття несправедливості.

«Чому мій народ має проживати своє єдине життя у таких обставинах?» — постійно лунало у моїй голові.

Восени мені довелося повернутися до Карпат, перебували ми у селищі міського типу Верховина. Там я прожила вже не пів року, а цілий рік. Навчалася дистанційно зі своїм класом, намагалася збагатити свою рутину новими заняттями та хоч якось ментально не впадати у велику глибоку яму… Мене врятувало моє нове хобі — чирлідинг. Почала активно займатись, і ми з тренером вирішили поїхати з моєю програмою на чемпіонат України. 

Я не думала про перемогу, просто отримувала задоволення від процесу! І от час нагородження. Я посіла перше місце!!!

У цей момент мене переповнювали емоції, я була задоволена своєю працею. Завдяки цьому зрозуміла, що можу досягнути всього, чого хочу у своєму житті. Головне чітко іти до мети!

Повернувшись до Києва, продовжувала тренування, тільки вже в іншому клубі та з новим тренером.

Вдома життя почало стабілізуватися: я ходила до школи, проводила час з друзями та сімʼєю, намагалася повернути все на свої місця, як це було до повномасштабного вторгнення. 

Але зовнішня обгортка — це одне, а відчуття всередині — зовсім інше.

Зараз я пишу цей текст, і в мене набігають сльози, проте я згадую увесь свій шлях протягом цих 1000 днів та розумію: скільки всього змогла пройти. Я щаслива, що не опускаю руки, а продовжую створювати найкраще майбутнє для себе та своєї Батьківщини.