Чегаєва Олександра, група К-11, Центр професійно-технічної освіти № 1 м. Харкова

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ворончихіна Ксенія Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

На превеликий жаль, мій шлях, як і мільйонів українців, почався неочікувано, настільки, здавалося, що це сон або ж невдалий жарт. Зранку 24 лютого 2022 року я прокинулася не від дзвону будильника, а від того, що відчула вібрації мого ліжка та стурбовану маму, яка зі сльозами на очах повідомила мені про те, що я думала було нереальним, неосяжним для мене на той час.

Пам'ятаю, як не хотіла йти до школи, бо мала бути контрольна з хімії. Якби ж я тільки знала, що я закінчу школу та вступлю до училища, не побувавши ніколи більше в своїй школі.

Навіть і не пам'ятаю, як промайнув кінець лютого та березень. Страх за своє життя, за життя близьких та всього нашого українського народу затьмарив усе тверезе усвідомлення реальності. Але події, які відбулись в моєму житті на той момент, закарбувалися в моїй пам'яті на все життя. 26 числа мій батько повідомив, що він йде добровольцем у територіальну оборону разом з моїм дядьком. Ця новина мов вдарила мене по голові. Багато питань: куди, як, навіщо, що буде далі, заповнювали мою голову знов і знов.

Тим часом, моя мати, не дивлячись на небезпеку, їхала на роботу, вона розуміла, що вона повинна ризикувати собою заради того, аби забезпечити мене та своїх батьків-інвалідів.

Мене охоплює велика гордість за мою маму, бо в час, коли у нас не було світла, тепла, їжі, вона хоробро справлялась з усіма проблемами та страхом. Спочатку я, звісно, не виходила на вулицю, але згодом я допомагала мамі стояти в черзі за гуманітарною допомогою.

В той час тато постійно звітував про свій стан.

1 березня 2022 року в Харківську обласну військову адміністрацію прилетіла ворожа ракета, і вона була останнім, що бачив мій дядько. Це стало для всієї  родини великим горем. А перед цим він дуже довго вважався зниклим безвісті, що залишало нас в надії на те, що він був живим, і також в страху, що він в полоні, але гірка правда була розкрита через півтори роки. Якось в травні все того ж 22 року, ми з мамою піднімались по сходинках та почули, як ракета пролітає повз нашого дому.

Той страх не можна було описати ніяк, здавалося наче в той момент час зупинився.

За час повномасштабного вторгнення я переосмислила все. Відсортувала контент від всього російського. Почала більше говорити українською, думати, писати, читати, дізнаватися більше про історію України. Більше стала шанувати нашу мову, українські традиції та український народ. Всім підліткам прийшлося вирости раніше, ніж очікувалося, і я не виключення. Тепер прийшло усвідомлення, що життя – найцінніше, що є у людини. Та те, що я маю вирости гідною людиною, аби відновити нашу неньку.

Я - те покоління, на якому лежить надія на вільну, сучасну, красиву та незалежну Україну.

Час плинув, ситуація на Харківщині була більш контрольована, і я потроху почала відновлювати своє підліткове життя. І по сьогодні я, не дивлячись на війну, намагаюся брати від життя все, що можу з вірою в серці на нашу перемогу.