Мені 53 роки. Житель села Кобзарці Снігурівського району.
Кум мені подзвонив, сказав, що війна. У нас обстріли почалися десь 18 березня. Щодня обстрілів ставало все більше. Люди виїжджали, тікали, хто куди. У нас тут усе руйнували.
Я виїжджав, тому що в мене діти маленькі. Вивіз їх, а потім повернувся, бо тут собака, хазяйство.
У нас Кобзарцях нікого не було, бо так гатили по селу, що неможливо було тут залишатися. Сусіда вбили, сусідку поранили. У Чистий четвер торік рашисти стріляли спеціально по мирному населенню, прицільно.
15 травня я вже виїхав. «Зелений коридор» був, ми на Баштанку виїжджали. Потрапили під обстріл, заховалися, перечекали і далі поїхали. Тоді вже блокпости з'явилися, людей вивозили автобусами, машинами. Згадувати не дуже хочеться.
Я приїхав додому, а в мене пів будинку розбито. Мені нема куди дітей та жінку привезти поки що. Діти перебувають у селі в Баштанському районі. Позавчора знову дрони впали за селом.
На Великдень у Снігурівку прилетіли С-300, а наступної ночі дрони літали, людей позалякували. Багато зруйновано. Багато людей не повернуться додому, бо їм нема куди. У кого ціліші домівки, ті повернулися. Треба все відбудовувати.
Привозять нам і ліки, і воду. Вода іде з перебоями, та поки що налагоджують. Із Одеси приїжджають лікарі, оглядають нас.
Дуже важко сказати, коли це все закінчиться. Може, домовляться. Але треба звільнити всю територію, а потім із ними домовлятися, по-іншому ніяк. Треба їх гнати з нашої території. Їм вірити не можна.
Мирного неба нам усім!