Мені зараз 76 років. Я жила в селі Новояковлівка під Оріховим. Коли вже не можна було терпіти, мимо хати літали ракети, мене діти забрали. Покинути свою домівку дуже важко, залишитися без рідних; у мене роки, дуже важко.

Прямо повз вікна летіли  «Гради», ракети… Це неможливо було перенести, і це - кожен день. 

Коли я приїхала навідатися додому, в цей день у доньки розбило пів хати. В селі кожен день перебивають проводи, там взагалі немає ні світла, ні зв’язку. 

Коли почалася війна, син вивіз свою сім’ю, тещу та двох правнуків. Донька аж в Еміратах, жінка в Чехії. Сам приїхав захищати країну, і про нього дуже короткі відомості - тільки що живий та здоровий.

Коли виїжджали, все покинули, що було вдома. Домівки позамикали. Ми своїм ходом виїжджали, а пізніше людей евакуювали. Залишилися вже такі, хто не може виїхати. Хворих людей, які не могли рухатися, вивозили автобусом. 

Зараз доньці потрібно відбудовувати хату. Немає де жити, зараз на квартирі живуть, і я також разом з ними. Не знаю, як ми будемо, ну, якось будемо.

Я дуже часто плачу, думаю, чи побачу онуків, чи я доживу. За дітей своїх, і за сина, чи все добре буде. Намагаюся себе заспокоювати. 

Всі ми віримо в перемогу. Може, під весну. Хочеться, щоб була наша перемога, було мирне життя, відбудували будинки. Настане мир, і ми зможемо спокійно жити.