Марина Васильєва, Миколаївський фаховий коледж культури і мистецтв

 «Моя Україна майбутнього»

Слабкий сонячний промінь перериває мій сон. Я встаю, відчиняю вікно і крізь смолисте жовте листя клена бачу ясне й надзвичайно синє небо. Вдихаю на повні груди свіже прохолодне повітря спокійного ранку і розумію, що я живу, що життя - це Мир, який зараз тут, зі мною, у моїй кімнаті, на моїй вулиці, у моєму місті, у моїй країні. Такий необхідний і довгоочікуваний Мир звичайного теплого осіннього ранку.

Мир знову повернувся до мене. І я з особливим трепетом починаю спостерігати за всім, що раніше здавалося таким не важливим. Люди йдуть на роботу, діти біжать до школи. Вмикають світло вітрини магазинів, сонні прибиральники починають свою мирну боротьбу з осінньої листової, що нескінченно падає на тротуар. Десь звучить заводський гудок, ні, це не сирена. Як давно його не було чути. Бачу як підходить до зупинки наш миколаївський трамвайчик і згадую той запах новенького заводського салону, до якого метушливо поспішають місцеві старенькі, вдаючи, що вони дуже зайняті у невідкладних справах. І мені теж хочеться до них приєднатися і вирушити до галасливого центру нашого міста.

А там парки, сквери, фонтани, кафешки, в яких уже зранку ділові люди поспіхом випивають чашечку того самого, ароматного… Де гуляють веселими компаніями красиві молоді люди, де у сквері Святого Миколая рубаються в шахи та шашки безжурні старі, а на причалі застигли в очікуванні дива місцеві рибалки.

Ось проплив уздовж набережної катамаран, і люди весело помахали тим, хто на березі. Якимось знайомим? Ні, просто так, тому що всім добре, бо просто Мир у моєму місті. І вже не потрібно кожного дня нервово читати безліч новин у великій купі соціальних мереж, переглядати відео із гарячих точок нашого фронту, нервуватися за своїх близьких та рідних; заламуючи руки і витираючи сльози, дізнаватися про загиблих. Не потрібно здригатися при перших звуках сирени, ховатися за «дві стіни» і очікувати повідомлення нашого Миколаївського Ванька: куди «летить» і що робити, щоб зовсім не збожеволіти. Не треба кожного дня носитися з важкими баклажками чистої питної води, піднімати її на верхній поверх, коли не працює ліфт. А коли зникає в оселі світло, то в повній темряві не хочеться усвідомлювати те, що твоє життя нічого не варто, навіть не хочеться і в спогадах залишати страшні події, з якими зустрілася моя країна.

«Хай буде весна…Наша віра єднає серця, Україна навіки жива…» Хай буде Мир! Мир у людських посмішках, рухах, інтонаціях. Щоб він був завжди, і сьогодні, і завтра.

А що буде завтра?

Настане ранок і життя знову заграє різними барвами. Якими будуть ці барви, людям вирішувати самим. А я хочу бачити яскраві соковиті кольори, якими буде сповнене майбутнє моєї країни.

Моя Україна – це всі кольори веселки. Блакитний – колір мирного неба; синій – спокій та умиротворення дня; жовтий – втілення надій; помаранчевий – тепло людського спілкування; зелений – українська душа, відкрита, довірлива і гостинна; фіолетовий – колір ще нерозгаданих сторінок нашої складної історії; бузковий – наше терпіння та витривалість, як довгий шлях до свободи; червоний – гаряче прагнення змінити життя на краще; рожевий – любов, яка дасть сили перемогти та повернути все те, що було втрачено.

А коли настане перемога, ми обіймемося міцно – міцно один з одним. Так, ми ще довго будемо сумувати і плакати. А потім ми будемо працювати, дуже багато працювати, щоб перемогти цей смуток, це горе, яке принесла нам війна, перемогти ненависть, злість, брехню, зраду, корупцію, байдужість.

Я щодня доноситиму до наших дітей ті головні загальнолюдські цінності, яких завжди так не вистачає нам, щоб стати найчеснішою, найправильнішою, справді соціальною та правовою країною, державою творення та розквіту.