Мірошниченко Наталія, викладачка Харківського ліцею № 43

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Сьогодні надворі похмуро, дощить. За містом чується гуркіт, але не грому, ні, то звуки війни – страшні, непередбачувані, до яких важко звикнути. У такі дні, зазвичай, хочеться над чимось поміркувати, заглибитися у свої думки.

Війна – то нестерпний душевний біль. Мій. Мого прифронтового Харкова. Наш. Усієї Вкраїни. Цей біль прийшов удосвіта, коли його не очікував, у кінці зими 2022-го, коли саме сподіваєшся на прихід теплої щасливої весни. У думках – щось гнітюче, страшне, до чого не була готова, до чого не звикла. Потрібно було перебороти свої відчуття, налаштуватися на «все буде добре», забрати до себе стареньку матір із обстрілюваної Північної Салтівки у свій, не менш небезпечний, 608 мікрорайон тієї ж багатостраждальної Салтівки. А ще – тримати на зв’язку учнів свого рідного 5-А класу, які в більшості перебували перші тижні війни вдома, налякані, здивовані, засмучені. Давала поради, заспокоювала, підтримувала.

Увесь березень родиною трималися одне одного в тісному коридорчику квартири.

Чули нестерпні багатогодинні вибухи, жорстокі ракетні удари по місту, пережили «приліт» артилерійського снаряду у двір будинку, провели ніч без вікон у потрощеній осколками квартирі. 

На вулицях міста порожньо, самотньо… Майнула думка: потрібно виїжджати. Сподівались: ненадовго. Кудись, де можна дозволити собі просто поспати в ліжку, а не на стільці в коридорі.

І ось ми в чудовому затишному селищі Великий Березний Закарпатської області, яке стало тимчасовим прихистком для мене й моєї родини.

Підтримка людей, з якими стикнулися, змінила мене, змусила переосмислити життя, надихнула на допомогу іншим, дала можливість повірити в краще.

Саме в цьому селищі я відчула неабияку гордість за свого чоловіка, який у 57 років пішов у ЗСУ, не розгубився і не злякався. Я вдячна йому за це рішення і сподіваюся на його повернення додому.

Чудові люди в тому краї. Згадую, як у квітні, коли тільки-но розпочалося дистанційне навчання, іду вулицею селища й чую дзвінке дитяче:

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Обертаюся – невеличкі дітки, років 7-8, із невимовним запалом голосно виспівують рядки відомої пісні, зміст якої так часто пояснювала шестикласникам на уроках української літератури. Уперше в житті почула таке живе виконання твору, радісне, запальне, щире. Ці маленькі хлопчик і дівчинка навіть не здогадувалися, які бурхливі емоції мені подарували, який надали приклад оптимізму, непохитної віри в український народ.

Не менш зворушливим було знайомство з дев’яностолітньою Ганною Михайлівною Олень та її дочкою Вірою, які займалися волонтерською діяльністю, підтримували численних переселенців. Старенька часто розповідала про себе, свою родину в часи Другої світової війни, висловлювала свою непохитну віру в Збройні Сили України й усіх навколо себе спонукала до цього. А ще вона знайшла для мене такі слова з Біблії, яких я дуже потребувала в той час: «А ті, хто надію складає на Господа, силу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли…».

Натхнення, яке я отримувала від людей Великого Березного, передавала своїм учням. Інколи замислювалась, чи потрібно говорити з ними про війну, чи не досить їм того, що вони бачили й чули. Вирішила говорити, бо діти очікували не тільки емоційної підтримки, але й певних роз’яснень від мене. Багато хто з них має травматичний досвід. Тож потрібно говорити школярам правду, пояснювати ситуацію відповідно до їх віку, акцентувати увагу на розумінні ними загальнолюдських цінностей.

Я давно повернулася до Харкова. А як же інакше? Я харків’янка від народження. Тут мій дім. Все ще болить душа за місто, яке й досі здригається після ракетних атак і прильотів шахедів, але гордо тримає велич непереможного міста-героя. Війна змінила мене, як і багатьох людей, які її не чекали, але зустріли на життєвому шляху. Я навчилася цінувати маленькі радощі в житті, по-справжньому усвідомлювати цінність людської підтримки, доброго слова. Мені є що розповісти своїм онукам, які обов’язково житимуть у сильній вільній Україні і знатимуть, як нелегко виборюється воля держави і їх щасливе майбутнє.