Семенюк Анна, 11 клас, Іванківський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Процик Людмила Григорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ці тисяча днів стали випробуванням, якого я ніколи не могла уявити, і змінили моє життя назавжди. Коли війна почалася, здавалося, що це якийсь кошмар, який ось-ось закінчиться. Вранці 24 лютого я навіть декілька разів питала мою маму, чи справді не потрібно йти в школу. Але дні ставали тижнями, і цей жах став нашою реальністю. Я живу у невеликому селі Красятичі, що у Київській області. Ми відчули, як окупація повільно й невідворотно закутувала нас у страх і невпевненість. Повз нас їздили танки та літали безпілотники. Хоча окупація тривала трохи менше місяця, кожен день здавався нескінченним. Повз нас їздили танки та літали безпілотники.

Цей час був переповнений хаосом і тривогою. Ми ховалися, слухали новини й намагалися зрозуміти, що буде далі. Однак найбільш страшним був саме той момент невизначеності — ти не знаєш, що станеться за хвилину, і не маєш контролю над своїм життям. Ми намагалися знайти прихисток, трималися разом, але страх завжди залишався поруч.

Ми постійно шукали можливості виїхати з окупованої території, але це було нелегко. Зв'язку майже не було, і ми не знали, що відбувається навколо. Доводилося покладатися на чутки та уривки новин.

Одного разу ми знайшли у друзів вдома в підвалі старе радіо. Це було єдиним зв’язком із зовнішнім світом, і ми з трепетом чекали кожного випуску новин. 

Незважаючи на тривогу, яку приносили ці повідомлення, вони давали надію — принаймні ми знали, що не самі у цій боротьбі, що Україна тримається.

13 березня мої батьки вирішили, що залишатися тут більше не можна, і ми поїхали на Волинь. Дорога привела нас до села Локачі, де живе моя бабуся. Виїхати… Це було важке рішення — залишити дім, не знаючи, чи зможеш колись повернутися. У Локачах все виглядало інакше. Тиша, яка там панувала, здавалася майже неправдоподібною. Але навіть у цьому спокої війна була десь поруч, ніби вона ховалася у тінях, готова нагадати про себе в будь-який момент.

Два місяці, які я провела в Локачах, намагаючись звикнути до нового життя і ходити до школи, були одночасно дивними та складними. Вчителі часто питали мене, як це — жити там, де йде війна. Я розповідала їм історії з окупації, і вони дивувалися, як я можу говорити про це усміхаючись. Напевно, це була моя захисна реакція. Коли ти переживаєш щось страшне, іноді легше приховати біль за усмішкою. 

Нові знайомства та однокласники приймали мене з теплом, що надавало мені трохи спокою. Але думками я постійно поверталася в рідне село. Що з нашим будинком? Як мої батьки? 

Вони так і не розказали мені всі історії про те, що відбувалося після повернення, але я можу лише здогадуватися, як важко бути лікарем під час війни.

Попри всі випробування цей досвід навчив мене багатьох важливих речей. Я зрозуміла, що життя може змінитися в одну мить, і ми не завжди можемо на це впливати. Важливо навчитися цінувати кожну мить, кожну розмову, кожен спокійний день. Я також зрозуміла, що війна — це не лише бої і руйнування, це і внутрішня боротьба. Боротьба за надію, за віру у майбутнє.

Тепер, коли минає тисячу днів війни, я дивлюся на все по-іншому. Я стала сильнішою, стійкішою. Мій шлях війни — це шлях страху, невизначеності, але також і шлях мужності, віри у себе та у своїх близьких. Мій дім усе ще стоїть, і це головне. Але цей досвід залишив глибоку рану у моїй душі, слід, який нагадує про те, що у кожному дні є сила — сила жити, боротися і не здаватися.

Мої спогади — це лише маленька частинка великої мозаїки українців, кожен з яких пройшов свій унікальний шлях війни. І хоч ці тисяча днів найважчі у моєму житті, я вірю, що попереду на нас чекає світло. Я вірю, що перемога буде за нами!