Я з Бахмуту, мені 49 років. Життя було нормальне. Зараз мого міста немає. Дому в нас немає, взагалі нічого немає.

В перший день Бахмут не обстрілювали, не було нічого такого. Ми сподівалися, що все буде добре, але наші сподівання не виправдалися. Потім почалося, пізніше.

Коли ще місто було відкрите, ми з волонтерами виїхали: я, мама, собака, кіт. Виїхали до Краматорська, зараз ми в Харкові. 

З гуманітарною допомогою було добре, просто їсти не хотілося. Усі схудли, психологічно було тяжко. Чекали, трималися, але не вдалося пересидіти.

Все шокувало. Хто не бачив, той не зрозуміє. Коли воно прилітає перед очима, ти сидиш на дивані з собакою, а сусідні дома руйнуються, і твій теж - це неможливо описати.

Моя дочка в Харкові проживала. Мене зігрівала тільки думка про те, що ми зустрінемося і будемо разом. Дякувати Господу, що ми всі вижили. Волонтери – це герої! Якби не волонтери, незрозуміло, як би люди виживали. Дякуючи тільки волонтерам, люди виїжджали з того пекла. 

На даний час я не можу уявити, що буде далі. Ми можемо тільки вірити і надіятися на краще життя, а як буде - невідомо нікому.