Шурай Софія, 15 років, учениця 10-Б класу ліцею інформаційних технологій, м.Кам’янське, Дніпропетровська область

Вчителька укр.мови та літератури - Сауляк Анна Максимівна

Конкурс есе на тему: "Війна в долі моєї родини"

Війна застала кожну родину зненацька і в кожній вона має свої наслідки: хтось проводжав тата, сина, чоловіка ,а хтось втратив свій дім та сидів у холодному укритті по декілька годин.

Все почалось двадцять четвертого лютого о п’ятій ранку. У цей день я прокинулась як зазвичай о сьомій і мала йти до школи, але замість “доброго ранку” від мами, я почула “війна почалася”.

Всі не могли оговтатись від цієї новини. Через декілька годин, почалась паніка у всіх українців, утворилися черги до банкоматів та в магазинах, ми з мамою були не виключенням. Стояли у черзі близько двох годин. Страх намагався опанувати нами, ці думки та невідомість збивали з пантелику.

Наступного ранку батьки вирішили поїхати до бабусі з дідусем, тоді ми почували себе безпечніше у приватному будинку, ніж на шостому поверсі. Зібрали теплі та найнеобхідніші речі й поїхали. Все було начебто добре, тільки не двадцять сьомого лютого. Того дня ввечері в нашому місті пролунала перша повітряна тривога. Ми швидко одяглись і спустилися до підвалу. Мама плакала, тато стояв на горі, бо лише там можна було спіймати зв’язок і слідкував за новинами, молодша сестра не розуміла, що коїться, а я плакала, бо в будинку сама залишилась моя морська свинка. Аби відволікти себе та інших запропонувала зробити якісь селфі, можливо, тоді це було не найкраще рішення, але це був спосіб змусити всіх посміхнутися.

Через декілька днів, о першій ночі мене будить мама і знову ми спускаємось у підвал. Тоді було страшно, бо чули вибух. Я швидко одягла теплі речі, взяла рюкзак і побігла. Молодшу сестру, яка теж спала, тато виніс у ковдрі, одягали ми її вже у так званому нашому укритті. Слава нашим ППО, що повітряна тривога була не довгою і ми повернулись у будинок. Маму кожного дня охоплювала паніка: ввечері всі вікна повинні бути закритими, світло вимкнене. Через це я теж починала боятися, але тато нас підтримував і намагався заспокоїти.

На початку березня батьки вирішили поїхати на Закарпаття, я тоді дуже плакала, бо мусила покинути своїх рідних та домашнього улюбленця. Але наступного дня ми відклали цю “поїздку”, і мені стало набагато спокійніше. Потім, майже всі мої подруги поїхали до інших країн, і це був ще один удар у серце, бо не знали як довго не побачимо один одного.

Минув місяць. Ситуація у нашій області ставала гіршою і знову рішення батьків “ми їдемо на Закарпаття”. Я знову плакала, бо це відчуття невідомості як доїдемо, коли повернемося - не давало мені спокою. Мама мене заспокоювала і говорила сприймати це як гарну сімейну поїздку.

Настав день, коли ми поклали зібрані валізи у багажник і поїхали. У середині в мене був сум, але я намагалась не думати про все це і просто дивилась у вікно. Потім почала знімати різні відео, щось на кшталт сімейного блогу. Дорогою я підтвердила для себе, що наша Україна найгарніша. Ми їхали два дні й нарешті прибули. Перші дні нам було дуже дивно, адже там немає комендантської години, коли у нас декілька разів на день лунають повітряні тривоги, то у Закарпатті дуже рідко і відчуття ніби ти в іншій країні. Були ми з мамою та сестрою, адже тато повернувся додому, пробули два з половиною місяці. Там отримали статус ВПО. Для мами отримувати гуманітарну допомогу було чимось, мабуть, дивним, бо ми ніколи не стикалися з таким, але я була якась байдужа до цього всього, бо сумувала за домом. Кожного дня дзвонили рідним, адже кожен хвилювався один за одного. Не можна сказати, що нам було погано, на Закарпатті дуже гарна природа: гори, ліси, але нас дуже тягнуло додому.

За час, який провели там, мама звикла до новин, до сирен і коли нарешті повернулись додому, в неї не було паніки під час тривог, ми не вимикали повністю все світло, лише підтримували світломаскування.

У мене було відчуття, що ми так давно живемо з цими сиренами й жахливими новинами, бо наш організм адаптувався до жахливих реалій

і нічого не можна зробити, і коли все нарешті закінчиться і повернемося до нашого спокійного, мирного та вільного життя та ще довго будемо оговтуватись після всього цього.

Восени знову повернулись додому тільки вже на рідний шостий поверх. Всі члени сім’ї вже не так реагують на виклики повітряної тривоги, ми зберігаємо спокій і перечікуємо в безпечному місці.

Щодо мене, то я зрозуміла що не потрібно відкладати все на потім, частіше дзвонити рідним, відпочивати, бо життя не таке довге, як ми думаємо.

З двадцять четвертого лютого для кожного змінилися цінності, а прості фрази “Як ти?” та “Я тебе люблю, бережи себе” набули важливості. Дуже сумно визнавати реалії сьогодення, але ми сильний народ і вистоїмо. Все буде Україна!